Ми з Миколою і трьома своїми дітьми вирішили їхати у Польщу. Останнім часом і так нам жилося непросто, а після війни чоловік ще й втратив роботу, тому складнощі були серйозні. Але ж потрібно дітей годувати і ставити їх на ноги.
Порадившись, вирішили таки їхати в сусідню країну, вірили, що там з Миколою роботу знайдемо і жити стане трохи легше. Заробимо якусь копійку і повернемося додому.
Звісно, що перший час сумнівалися, адже знали, що не все так добре на чужині, але коли гроші скінчилися зовсім зібрали речі і подалися в дорогу. Найбільшим аргументом, який нас переконав було те, що там наші діти будуть в безпеці.
В Польщі відкривалося багато перспектив. Досить таки стабільна економіка. не дивлячись на те, зараз у світі ситуація непроста, також курс валют тримається на одному рівні. Можливе працевлаштування біженців зараз краще набагато, відповідно хороша зарплата, якщо хочеш заробити. Можливість вільно потрапити і в інші країни Європи. Ставлення людей – поляки дуже добре прийняли українців у своїй державі у ці непрості для нашої країни часи.
Ми були сповнені надій та мрій. Звісно, завжди хотіли повернутися додому, але думали найважчий період бути в цій країні, хоча б заради дітей.
Та згодом, кожен наступний приносив мені все більше розчарування. Мені було дуже важко там. Можливо, хтось і на це увагу не звертає, примиряється, але я не змогла. Це важко насправді. Хто не був на чужині – ніколи мене не зрозуміє.
Поляки, як згодом я дізналася, опалюють свої будинки вугіллям, від цього в повітрі густі клуби диму затягують небо. Від автомобілів незвично багато вихлопних газів. Через це на вулиці дуже часто, а особливо ввечері, не було чим дихати через це. Можливо, це ми потрапили в такий район, але від багатьох своїх знайомих я чула таке ж.
Чоловік мій влаштувався на роботу, а я залишилася вдома з дітьми. І тут почалося.
Дуже високі податки в цій країні. Значну частину зарплати доводиться віддавати державі. А ще й доводиться оплачувати медичну страхівку і давати кошти у соцфонди. На життя ледве вистачало у мене.
Посвідки на проживання в Польщі зробити було дуже важко – і це теж стало проблемою, там з документами з цією біганиною я стільки часу свого витратила, що й не передати.
З Миколою і дітьми ми мешкали близько від Варшави, тому і ціни на житло тут відповідні, дуже дорого все. В інше менше місто їхати сенсу немає, адже там платити доведеться не менше. А якщо віддати пів зарплатні на оренду, то за що тоді нам усім жити?
Усі ці нюанси дуже засмучували мене. Згодом ми повернулися в Житомир. Я не змогла жити в тій країні, моя сім’я теж дуже хотіла додому.
Але я щиро вдячна полякам, які нас так добре прийняли, допомагали з усім. Не хочу нікого образити, просто зрозуміла, що ніде не почуватиму себе краще, ніж вдома.
Раніше чомусь завжди мріяла поїхати за кордон, будувати там своє життя, шкода, що лише за таких умов зрозуміла, що в Україні найкраще. Кращої країни немає.
Ми будемо будувати своє життя тут, вдома, як би складно не було.
Фото ілюстративне.
