– І що ти тепер збираєшся робити ? – питала мене мама чотири роки тому, коли я розходилася з чоловіком. – Аліменти маленькі, ти лише щойно з декрету вийшла? Внучка в садок то ходить то не ходить. І як ти з цим усім впораєшся?
– А як я його мала стримати, якщо він вирішив піти? – резонно питала я.
– Добре хоч житло твоє, – хитала головою мама, – спасибі бабусі.
Ми з чоловіком і дочкою жили в моїй двокімнатній квартирі, бабуся подарувала її мені ще за життя, задовго до мого заміжжя. Мама не заперечувала, але завжди підкреслювала: по ідеї, квартира її, мамина. А бабуся так зробила, тому що вона її про це надоумила.
– А ти не хочеш перебратися до мене? – запропонувала мама. – Удвох легше, а бабусину квартиру можна здати.
З економічної точки зору так було краще, вигідніше, але я знала, що моя мама – людина вельми непроста. Звикла командувати, точку зору визнавала тільки свою, інші були неправильні. Але виходу іншого і не було: колишній чоловік і так аліменти платив маленькі, а з народженням у нього дитини в новій родині, він ще і по суду виплати зменшив. Та й лікарняні ніяк не припинялися.
З мамою було важко.
– Ти довго будеш телевізор дивитися, – пошепки вимовляла мені мама, – внучці спати пора!
Або:
– Навіщо ти ці чоботи купила? У тебе ще ті міцні!
Я віддавала мамі всі гроші від оренди своєї квартири, яку мама вперто іменувала бабусиною, оплачувала комуналку, а решта витрачала на себе і доньку. Решти було менше, до слова.
Через два роки після розлучення у мене з’явився чоловік. Розлучений, дітей немає, житло у нього було: однокімнатна квартира.
– Ось піде дочка в школу, – говорила я своїй мамі, – тоді ми переберемося знову до себе, мені начебто підвищення світить.
Мама качала скептично головою і казала:
– Не до себе треба з’їжджати, а до чоловіка! Заміж треба йти. Твій Сергій тобі з’їхатися не пропонує?
Сергій пропонував, я не хотіла. І ось, доньці восени в школу, я вирішила цього літа перебратися від мами, про що їй і оголосила.
– А орендарі? – спохопилася мама.
– Я їх попередила, – кажу, – дала місяць, потім в липні квартиру оновлю і в серпні ми з’їдемо.
– А як я буду жити? – задала мама наступне питання. – Мене на пенсію випроваджують. Ви з’їдете, хто буде комуналку оплачувати? І грошей від орендарів не буде. Як я на одну пенсію жити буду, ти подумала?
– Мамо, – кажу, – ти пропонуєш все життя жити з тобою?
– Цього я якраз і не пропоную, – усміхнулася мама, – ти повинна до чоловіка їхати, до Сергія тобто. Там дочку в школу і віддаси. Це правильно, дружина повинна жити на території чоловіка. Ну і що, що у нього однокімнатна квартира! Потім разом кредит візьмете!
Ось навіщо мені кредит, якщо у мене квартира є? І навіщо мені їхати жити до Сергія в однокімнатну, коли я хочу без нього і в свою?
– Та квартира – бабусина, – дорікає мама, – по совісті якщо, ти і так на неї прав не маєш. Вона мені повинна була відійти. Погано я тоді зробила, коли вирішила, що треба її на тебе оформити! І потім, хороша ж ти, доню! Як було тобі важко, до мами прибігла, а зараз оперилася і на матір тобі байдуже? Живи, мамо, як хочеш на свої копійки?
Обстановка загострюється з кожним днем. Разом з мамою жити вже просто нестерпно, закиди кожен день, які моїй доньці чути зовсім не треба. І що робити? Виходити заміж, щоб мама продовжувала здавати «бабусину» квартиру і спокійно жити на пенсії? Чи не слухати маму, квартира моя, життя теж моє і жити треба так, як мені хочеться, а не як хоче мама?
Фото ілюстративне – realty.rbc.
