«Іноді найкращий спосіб зберегти любов до родичів — це жити з ними в різних містах, а ще краще — на різних планетах», — саме ця думка промайнула в голові Олени, коли вона відчула, як її затишний і зрозумілий світ починає тріщати по швах.
— А якщо вони вирішать залишитися назавжди? Ти про це подумав? — голос Олени здригнувся, хоча вона намагалася надати йому спокою.
— Та кинь, Олено. Двоє людей у віці не можуть просто взяти й кинути свій дім, город, курей та сусідів. У них там усе життя, коріння. Вони просто хочуть побачити столицю, — Сергій відповів впевнено, але в його очах Олена помітила ту саму тінь сумніву, яка зазвичай з’являлася, коли мова заходила про його матір.
За вікном була та сама примхлива березнева погода, коли сонце щойно визирнуло — і вже сховалося за важкими хмарами, а холодний вітер жбурляв у шибки залишки мокрого снігу. У квартирі Олениної мами, Ганни Степанівни, де подружжя тимчасово мешкало в очікуванні закінчення ремонту у своїй новій «двошці», було тепло. Але це було тепле передчуття великої бурі.
Цієї вечірньої години Олена намагалася зосередитися на книзі, але слова розпливалися перед очима. Новина про приїзд батьків Сергія вибила її з колії. Вона завмерла, пальці мимоволі стиснули палітурку, а серце почало вибивати тривожний ритм.
— Мені здається, ти дещо недооцінюєш рішучість Марії Іванівни, — тихо промовила Олена, відкладаючи книгу. — Після нашого весілля минуло всього нічого, а ми бачили твоїх батьків лише раз. І того разу мені вистачило, щоб зрозуміти: я зовсім не та невістка, яку вона малювала у своїх мріях.
Ганна Степанівна, мініатюрна жінка з лагідним поглядом, з’явилася на порозі з тацею. Вона поставила чашки з чаєм на стіл, кинула на доньку співчутливий погляд і мовчки пішла до своєї кімнати, делікатно зачинивши двері. Вона знала: зараз почнеться важка розмова, в якій третій зайвий.
Сергій провів рукою по волоссю. У свої тридцять шість він був людиною слова, серйозним і надійним чоловіком. Але Олена знала його слабке місце — він ніколи не міг суперечити матері. Для нього вона була незаперечним авторитетом, навіть якщо її поради межували з абсурдом.
— Давай не нагнітати, — сказав він, вмощуючись у кріслі. — Батьки приїдуть на тиждень. Ну, максимум на два. Тато хоче подивитися на метро, на парки, мама каже, що скучила за сином. Я не можу виставити їх за двері.
Олена повільно видихнула. За її плечима був невдалий перший шлюб, з якого вона винесла головний урок: кордони — це не про паркани, а про виживання. Нове щастя з Сергієм здавалося їй прекрасним, але дуже тендітним, як вишукана порцелянова ваза.
— Де вони житимуть ці два тижні? — запитала вона, хоча вже здогадувалася про відповідь.
— Мама сказала, що не хоче витрачати кошти на готелі, бо «свої ж люди, не чужі». Каже, що можуть пожити у нашій новій квартирі, там же ремонт майже закінчено.
Олена мимоволі всміхнулася. Цей сумний сарказм був її захисною реакцією.
— У нашій квартирі? Де замість меблів — рулони шпалер, де пил стоїть стовпом і майстри ще доклеюють плінтуси? Прекрасна ідея. Може, твоя мама сама візьме кельму в руки і закінчить ремонт? Судячи з її розповідей на весіллі, вона майстер на всі руки, не те що я, «міська панянка з манікюром».
Сергій насупився. Він не любив, коли дружина іронізувала над його родиною.
— Гаразд, я зрозумів. Значить, тут, у твоєї мами. Місця вистачить, диван у залі великий.
Олена відчула, як усередині все закипає.
— Ти хоч розумієш, про що ти просиш? Моя мама, яка й так прийняла нас до себе, поки ми доробляємо житло, тепер має приймати ще й твоїх батьків? Людей, які на весіллі демонстративно навіть не підійшли до неї, бо вона, бачте, «самотня жінка без хазяїна в домі»?
Спогади про весілля нахлинули непроханим гостем. Ресторан, українські пісні, щасливі обличчя… І серед усього цього — холодний, пронизуючий погляд Марії Іванівни. Вона поправляла своє бурштинове намисто щоразу, коли збиралася сказати чергову шпильку під виглядом «доброї поради».
Сергій підвівся з крісла, зачеплений цим закидом:
— Не треба так. Батько просто посоромився, він у мене людина тиха. А мама… ну, вона така, як є. Вона старого загартування, звикла до іншого укладу.
За вікном стрімко сутеніло. Віддзеркалення кімнати в склі ставало чітким, немов інша реальність, де все було просто і легко.
— Коли вони приїжджають? — нарешті запитала Олена, розуміючи, що програла цей раунд.
— За п’ять днів. У суботу вранці, поїздом.
Олена заплющила очі. П’ять днів. Вона подумки перебирала варіанти: термінове відрядження? Хвороба? Але брехати не хотілося.
— Добре, я поговорю з мамою, — сказала вона після паузи. — Але май на увазі: це буде дуже непростий час для всіх нас.
Сергій вдячно кивнув і хотів обійняти її, але вона ледь помітно відсторонилася.
— Піду до мами. Треба підготувати її до «сюрпризу».
Коли за Оленою зачинилися двері, Сергій важко опустився на диван. Телефон у кишені завібрував. На екрані світилося — «Мама». Він зітхнув, перш ніж відповісти.
— Так, мамо. Сказав… Так, усе добре. Звісно, напевно, зраділи… Чекаємо.
У сусідній кімнаті мати і донька говорили приглушено, майже пошепки.
— Донечко, це всього лише гості. Потерпимо, — Ганна Степанівна гладила Олену по руці. — Зрештою, Сергій — золотий чоловік, а родичів ми не обираємо. Вони приходять у комплекті.
— Мамо, ти не розумієш. Ця жінка… У неї дар. Вона б’є точно в ціль. Знаєш, що вона мені прошепотіла, коли ми фотографувалися біля РАЦСу? «Сподіваюся, мій син не помилився вдруге. Перша теж виглядала янголятком, поки не загарбала його премію».
— Може, вона просто за нього хвилюється? Він же у неї один.
— Це не хвилювання, мамо. Це бажання все тримати під контролем. Навіть наше життя.
Десь у глибині квартири Олена чула голос чоловіка, який все ще переконував матір по телефону, що «все буде чудово». У неї було лихе передчуття.
Наступні п’ять днів пролетіли як одна мить. Олена намагалася максимально завантажити себе роботою, щоб не думати про суботу. Ганна Степанівна ж готувалася серйозно: випекла пироги, накрутила голубців, випрасувала гостьову постіль.
Суботній ранок зустрів їх суєтою. Сергій поїхав на вокзал, а жінки накривали на стіл. Олена нервувала так, ніби чекала на перевірку з податкової.
Дзвінок у двері пролунав раніше, ніж вони розраховували. Ганна Степанівна пішла відчиняти, а Олена залишилася на кухні, збираючи волю в кулак.
— Ой, а що це у вас так тісно в передпокої? — почувся гучний голос Марії Іванівни. — Сергійко казав, що квартира велика, а тут розвернутися ніде з валізами.
Потім пролунав той самий неприродний сміх, від якого в Олени затерпли пальці.
— Вітаємо у нас, Маріє Іванівно, Василю Петровичу, — сказала Олена, виходячи до гостей. — Сподіваюся, дорога була легкою?
— Яка там легка дорога в нашому віці? Цілу ніч у поїзді, спини ломить. Але заради сина можна й потерпіти. До того ж, у нас для вас є новина.
Сергій, який заходив останнім із величезними валізами, чомусь відвів очі.
— Яка новина? — Олена відчула, як серце пропустило удар.
— Ми з батьком вирішили: чого нам там самим сидіти? Продамо свою хату і переїдемо до вас у столицю! Назавжди! — урочисто оголосила Марія Іванівна. — Житимемо разом у вашій новій квартирі. Сергійко сказав, що місця вистачить, там же дві кімнати. Одна — вам, інша — нам. Будемо разом господарювати, я навчу тебе, як правильно за бюджетом стежити.
Ганна Степанівна мимоволі притулилася до одвірка. Василь Петрович збентежено кашлянув у кулак. А Сергій раптом почав дуже уважно вивчати шнурки на своїх черевиках.
— Хіба Сергій тобі не сказав? — свекруха вдала щире здивування. — Ой, мабуть, хотів сюрприз зробити! Справжній чоловік. Але яка різниця? Сім’я ж має триматися купи, еге ж?
Олена повільно перевела погляд на чоловіка. Її голос був тихим, але в ньому бриніла криця:
— Так, справді. Який сюрприз. Чому б нам не пройти до столу і не обговорити цю «чудову» новину?
Марія Іванівна з виглядом королеви першою рушила до вітальні, кинувши на ходу:
— Сподіваюся, ви не занадто багато спецій поклали. У моєму віці треба берегтися, домашня їжа має бути простою.
Увечері, коли батьки пішли оглядати найближчий сквер, у квартирі нарешті вибухнуло.
— Ти казав про тиждень! Ти обіцяв! — Олена не кричала, але її шепіт був важчим за крик. — А тепер з’ясовується, що вони продають дім? І збираються жити з нами в нашій «двошці»?
Сергій сидів на краю дивана, опустивши голову:
— Я не знав, що вона скаже це прямо сьогодні. Мама подзвонила перед виїздом, сказала, що це їхнє спільне рішення.
— І ти не попередив мене? Не дав мені хоч шансу підготуватися?
— Олено, зрозумій, я не можу їм відмовити. Вони допомогли мені з першим внеском за ту квартиру. Фактично, частина того житла куплена на їхні заощадження.
Олена завмерла.
— Тобто ти знав? Знав, що рано чи пізно вони пред’являть цей «рахунок»?
Сергій мовчав. Це мовчання було відповіддю.
— А ти не думав, що ми могли б повернути їм ці кошти? — продовжила Олена. — Позичити в банку, продати машину, знайти ще одну роботу? Будь-що, аби не перетворювати наше життя на спільний побут із твоєю матір’ю.
— Справа не лише в грошах, — тихо відповів Сергій. — Вони старіють. Там у них нікого не залишилося, сестра поїхала за кордон, сусіди нові. Вони почуваються нікому не потрібними.
— І тому вирішили, що найкращий спосіб відчути себе потрібними — це контролювати наш шлюб? — Олена гірко всміхнулася. — Ти знаєш, чому твій перший шлюб розвалився? Твоя колишня дружина розповіла мені на спільній зустрічі. Вона казала, що твоя мати жила з вами перші пів року. І щодня вона методично отруювала ваші стосунки. Критикувала все: від того, як випрасувані сорочки, до того, як ви проводите вихідні. У результаті ти почав зриватися на дружину, бо «мати хоче як краще».
— Це було інакше, — Сергій відвернувся до вікна. За склом догорав березневий день, небо стало чистим і холодним.
— Я люблю тебе, Сергію, — голос Олени пом’якшав. — Але я не піду шляхом твоєї першої дружини. Якщо твої батьки переїдуть до нас, наш шлюб не протримається й року. Я не зможу бути собою у власному домі.
Чоловік підвівся і підійшов до неї:
— Дай мені час. Я поговорю з ними. Щось придумаємо. Може, купимо їм невеликий будиночок неподалік?
— На які гроші? — стомлено запитала вона. — У нас ледве вистачає на щомісячні виплати та на те, щоб доклеїти шпалери.
— Не знаю. Щось придумаю. Головне — зараз не роздувати вогонь.
Олена уважно подивилася йому в очі:
— Конфлікт уже тут. Він увійшов у ці двері разом із валізами. Ти просто боїшся це визнати.
Грюкнули вхідні двері. Батьки повернулися. Подружжя миттєво відсторонилося одне від одного.
— Ох, діти, яка краса на вулиці! — голос Марії Іванівни заповнив коридор. — Тільки от дерева не підстрижені, я б на місці вашого мера порядок навела. Сергійку, синку, допоможи батькові диван розстелити. Ми так втомилися, очі заплющуються.
Олена відвернулася, щоб свекруха не помітила сліз. У цей момент вона прийняла рішення. Навіть якщо на кону стоятиме її шлюб, вона не дозволить зруйнувати свій простір.
Вночі Олена довго не могла заснути. Вона слухала спокійне дихання Сергія і думала про те, як дивно все влаштовано. Здавалося б — кохана людина, плани на майбутнє, власне гніздечко… І раптом усе це стає заручником волі однієї жінки, яка переконана, що знає, як краще для всіх.
Наступні кілька днів перетворилися для Олени на справжнє випробування акторської майстерності. Вона посміхалася, піддакувала, подавала чай. Вона уникала довгих розмов із Марією Іванівною, йдучи з дому ні світ ні зоря і повертаючись, коли гості вже збиралися спати. Ганна Степанівна стоїчно терпіла присутність «сватів», хоча Олена бачила, як важко їй дається це сусідство. Марія Іванівна вже почала переставляти посуд на кухні, бо «так логічніше».
Одного вечора, повертаючись з роботи, Олена відчула таку втому, що не змогла піти додому відразу. Вона зайшла до невеликої каплички біля скверу. Там було тихо, пахло ладаном і воском. Вона не була дуже релігійною, але зараз їй потрібна була опора.
— Пробач мені, — шепотіла вона, дивлячись на мерехтливу свічку. — Пробач за мої погані думки. Я не хочу зла цим людям. Але я дуже прошу: зроби так, щоб цей переїзд не відбувся. Я не витримаю. Наша сім’я розвалиться. Будь ласка, знайди інший шлях…
Олена не просила хвороб чи біди. Вона просто благала про те, щоб щось змінилося, щоб батьки Сергія змінили свої плани і залишилися у своєму затишному містечку.
Минуло ще кілька днів. Напруга в квартирі стала майже відчутною на дотик. Марія Іванівна все частіше робила зауваження Олені: то пил не витертий, то Сергій виглядає втомленим, то сукня занадто коротка для «заміжньої жінки». Сергій розривався між двома вогнями, намагаючись бути добрим для всіх, але в результаті ставав чужим для обох сторін.
Нарешті Марія Іванівна поїхала додому, щоб почати збирати речі та шукати покупців на дім. Василь Петрович залишився у Сергія, щоб допомогти з ремонтом. Але дзвінок пролунав пізно ввечері, коли ніхто цього не чекав.
Олена вже була в ліжку, вдаючи, що спить, коли почула тривожний голос чоловіка в сусідній кімнаті.
— Алло? Олю, це ти? Що трапилося? Коли це сталося?
Потім настала довга, важка пауза. Олена піднялася з ліжка.
— Господи… Як вона зараз? — Сергій говорив зі страхом у голосі. — Лікарі що кажуть? Добре… так, тато тут, зараз дам йому трубку.
Олена вийшла в коридор. Сергій був блідий, руки його злегка тремтіли. Він передав телефон батькові.
— Що трапилося? — прошепотіла Олена.
— Сестра дзвонила… Мамі стало погано з серцем. Гіпертонічний криз, дуже серйозний. Сусіди почули, як вона впала, викликали швидку. Зараз вона в лікарні.
Василь Петрович, почувши це, просто осів на табуретку в передпокої. Він довго розмовляв із донькою, перепитуючи одне й те саме, ніби не міг усвідомити реальність.
Цієї ночі в квартирі не спав ніхто. Вранці стало відомо, що стан Марії Іванівни стабілізувався, але лікарі категорично заборонили будь-які стреси, поїздки і переїзди. Їй потрібен був спокій, звична обстановка і тривале лікування під наглядом місцевого лікаря, який знав її історію хвороби роками.
— Мені треба повертатися, — сказав Василь Петрович за сніданком. Його очі були червоними від недосипу. — Марія не зможе… Тобто, лікарі кажуть, що переїзд у її стані — це ризик, на який ми не можемо йти. Їй треба бути вдома.
— Звісно, тату. Я проведу тебе на вокзал. І приїду до мами, як тільки вона трохи зміцніє, — Сергій говорив рівним голосом, але в ньому відчувалося полегшення, змішане з почуттям провини.
Увечері, коли Василь Петрович поїхав, подружжя повернулося до своєї кімнати.
— Ти рада? — раптом запитав Сергій, дивлячись у вікно.
— Ти про що?
— Про те, що переїзду не буде. Що все залишиться, як було.
Олена підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече.
— Я не рада, що твоїй мамі стало погано. Це страшно, Сергію. Але… — вона замовкла, підбираючи слова. — Але я справді відчуваю полегшення від того, що нам не доведеться жити разом. Я б не впоралася. Я просто хочу, щоб у нас була своя сім’я.
Сергій довго мовчав, потім кивнув.
— Знаєш… я теж. Хоча мені дуже соромно перед нею. Але я теж відчув, що не готовий перетворювати наше життя на комуналку.
Вони обійнялися. Вперше за довгий час Олена відчула, що стіна між ними почала зникати.
Через тиждень Олена знову пішла до тієї самої каплички. Вона поставила свічку за здоров’я Марії Іванівни. Вона не відчувала себе винною у її хворобі, але відчувала відповідальність за мир у своїй родині.
Старий священник, який якраз проходив повз, помітив її задумливий погляд.
— За здоров’я молитеся, дочко? — м’яко запитав він.
— Так, за свекруху. У неї серце…
Священник усміхнувся.
— Сімейні вузли — то найважча наука. Іноді Господь розводить людей по різних кутках не для того, щоб розлучити, а щоб зберегти їхні душі в мирі. Не кожен може жити під одним дахом, і в цьому немає гріха. Гріх — це коли через примусову близькість серця черствіють і починають ненавидіти.
Олена кивнула. Його слова лягли на душу, як бальзам.
Березень добігав кінця. Небо стало високим і блакитним, а сонце вже по-справжньому зігрівало. Вона дістала телефон і набрала номер Сергія.
— Привіт! Слухай, я подумала… Давай наступними вихідними поїдемо до твоїх? Купимо фруктів, хороших вітамінів. Мама буде рада нас бачити.
На іншому кінці дроту Сергій замовк на мить, а потім його голос зазвучав неймовірно вдячно:
— Дякую тобі, Оленко. Я якраз хотів це запропонувати. Я тебе дуже люблю.
Повертаючись додому, Олена думала про те, як важливо вчасно зупинитися і почути одне одного. Іноді відстань — це не про прірву, а про повагу до кордонів. Нехай Марія Іванівна залишається у своєму місті, де вона почувається важливою і потрібною. А вони будуть приїжджати в гості, привозити гостинці, розмовляти про все на світі.
Так вони зможуть зберегти любов. Бо любов — це не про те, щоб дихати одним повітрям у тісній кімнаті, а про те, щоб давати одне одному простір для життя.
«Родичів ми не обираємо, — згадала вона слова відомого філософа, — але ми обираємо, як з ними спілкуватися».
Іноді люди справді приносять більше радості своєю відсутністю в повсякденному житті, ніж присутністю. І в цьому немає ні злості, ні образи. Це просто реальність, яку треба прийняти з мудрістю і вдячністю.
Олена зайшла в нову квартиру. Там пахло фарбою і деревом. Майстри якраз збирали інструменти. Вона провела рукою по світлих шпалерах. Це був її дім. Її фортеця. І вона знала, що тепер зможе зробити цей дім щасливим і для Сергія, і для себе. А для свекрухи завжди знайдеться затишне крісло, коли вона приїде в гості — саме в гості, а не назавжди.
І в цій думці була справжня весна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
