fbpx
Життєві історії
Ми все добре обміркували і вирішили продати квартиру і купити будинок в місті, в приватному секторі. Знайшли підходящий будинок, зробили два входи, окремий для майстерні. І тут активізувалася моя мама. Вона раптом вирішила, що якщо ми вдома працюємо, то у нас купа часу для її бажань. Коли я йшла на роботу в ательє, їй навіть в голову не приходило, щоб я їй щось шила. Вона купувала все готове і була цим задоволена. А тут вона дістала всі свої речі і їй терміново знадобилося все перешивати і ремонтувати

До знайомства з своїм чоловіком Володимиром, я працювала швачкою в ательє, робота приносила середній прибуток, але оскільки я жила вдома, то на життя грошей мені вистачало.

У Володимира була однокімнатна квартира, яка залишилася йому в спадок від батька. Поки ми не були одружені і просто зустрічалися, фінансове питання гостро не стояло. Але після весілля, а особливо з народженням дочки ми почали замислюватися про відкриття своєї майстерні, оскільки чоловік займався ремонтом взуття.

Ми обоє були найманими працівниками і виходило так, що коли замовлень багато, то зарплата є, а коли замовлень немає, то і грошей теж немає. Теж саме і у чоловіка.

Ми все добре обміркували і вирішили продати квартиру і купити будинок в місті, в приватному секторі. Знайшли підходящий будинок, зробили два входи, окремий для майстерні. Оформили всі документи, закупили обладнання і приступили до роботи.

Якісь постійні клієнти перейшли на нове місце з нами, надрукували візитки, походили по різних установах запропонувавши свої послуги. Чоловік почав займатися не тільки взуттям, але і шкірою. А я навчилася в’язати, вишивати, плести, щоб не тільки шити, а й ремонтувати одяг і прикрашати.

Потроху ми стали розкручуватися. Працювали без вихідних, цінували кожного клієнта і тих, хто блискавку міняв і, кому штори шили. З кредитами і боргами успішно розплачувалися.

І тут активізувалася моя мама. Вона раптом вирішила, що раз ми вдома працюємо, то у нас купа часу для її бажань. Коли я йшла на роботу в ательє, їй навіть в голову не приходило, щоб я їй щось шила. Вона купувала все готове і була цим задоволена. А тут вона дістала всі свої речі і їй терміново знадобилося все перешивати і ремонтувати. Теж сталося з взуттям і сумками.

Я мамі не відмовляю, але з умовою, що між замовленнями, теж говорить і чоловік. Але мама не чує: «Ви чужим людям робите, а рідній матері не можете, ходжу в рваному».

І телефонує, коли речі забирати. Я спочатку ввічливо пояснювала, що звільнюся і зроблю. Ці розмови сильно відволікають. Стала ігнорувати дзвінки, так вона приїжджає в майстерню. Чоловік відразу невдоволено пихкати починає, дістається і йому.

Я їй показую, що мені потрібно цілого класу зшити жилетки, спіднички і штанці. Потім займуся її блузкою. Погоджується і йде. Природно з мами грошей я не беру.

Але вона почала надсилати до мене своїх приятельок пенсіонерок. І чомусь ми повинні їм щось безкоштовно зробити. У них пенсія маленька, на все не вистачає.

Чомусь люди думають, що якщо на себе працюєш, то ти багатий і зобов’язаний бідним безкоштовно робити. Ми готові зробити знижку, але ж не задарма, нам же теж треба якось жити.

Я мамі не раз пояснювала, що ми не благодійна організація, ми платимо податки і збори, у нас росте дочка-школярка і у відпустку ми теж хочемо. Але мама нас не чує і якщо черговий раз ми відмовляємо, стаємо поганими.

Фото ілюстративне – freepik.

You cannot copy content of this page