Коли злидні притискають так, що стає важко дихати, ти погоджуєшся на речі, про які раніше навіть думати було соромно. Ми з чоловіком щиро вірили, що переїзд до його матері — це тимчасовий порятунок від боргів і можливість нарешті вийти «в нуль». Ми гадали, що потрапляємо у тиху гавань, а опинилися в справжньому музеї людської жадібності. Але одна випадкова знахідка на антресолях, зроблена під час суботнього прибирання, перевернула все наше уявлення про родину. Виявилося, що бідність у цій квартирі була лише декорацією, за якою ховалася велика зрада.
— Денисе, ти це серйозно? Подивися мені в очі. Ти справді вважаєш, що це наш єдиний вихід?
Я з розпачем кинула на підлогу порожню дорожню сумку. Руки зрадницько тремтіли, і я поспіхом сховала їх у кишені пальта.
Денис сидів на старій табуретці посеред нашої орендованої квартири, яку ми мали звільнити вже завтра до обіду. Він не піднімав голови, зосереджено вивчаючи малюнок на лінолеумі.
— Олено, ну немає в нас інших варіантів. Розумієш? Жодного. Банки обривають телефони, орендодавець більше не чекатиме. Ми просто не витягуємо.
— Варіанти є завжди! — майже вигукнула я. — Можна спробувати знайти кімнату в гуртожитку на околиці, можна поїхати до моїх батьків у село, там завжди знайдеться робота на землі. Але до твоєї мами? Це не просто переїзд, Денисе. Це добровільне ув’язнення.
— Там три великі кімнати, Олено. Високі стелі, гарний район. Старий добротний будинок. Ми просто поживемо там кілька місяців, поки я не розрахуюся з основними боргами. Я ж не змушую тебе ставати її найкращою подругою. Просто потерпи трохи.
— Потерпіти Світлану Петрівну? — я гірко засміялася. — Ти забув, як на нашому весіллі вона назвала мене «випадковою перехожою» у твоєму житті? Вона впевнена, що я причарувала тебе якимось зіллям, бо, як вона каже: «Жоден чоловік при здоровому глузді не обере собі дружину без посагу».
— Вона моя мати, — тихо, але зі сталевими нотками у голосі відповів Денис. — І вона погодилася нас прийняти. В наш час це вчинок.
— Це пастка, Денисе. Побачиш.
Ми прогоріли банально і боляче. Вирішили розпочати власну справу — возити якісну садову техніку та електроніку. Вклали всі заощадження, взяли позики, а постачальник просто зник у невідомому напрямку разом із нашими коштами. Нам по тридцять років, а все наше майно тепер поміщається у дві валізи. Навіть кота довелося тимчасово віддати знайомим.
— Дзвони їй, — приречено мовила я. — Кажи, що ми погоджуємося. Але попереджаю: якщо вона почне свої звичні повчання, я мовчати не буду.
Денис зітхнув з таким полегшенням, що мені стало навіть трохи прикро. Ми їхали у таксі мовчки. Я дивилася на знайомі вулиці, що миготіли за вікном, і відчувала, як моє звичне, хай і складне, життя розсипається на порох. Попереду була територія Світлани Петрівни — місце, де навіть сонячне світло мало падати за встановленим нею графіком.
Двері відчинилися рівно настільки, наскільки дозволяв старий дверний ланцюжок. У вузькій щілині з’явилося око Світлани Петрівни — гостре, оцінююче, немов у митника на кордоні.
— А, приїхали, — проскрипіла вона замість привітання. — Довго ви. Я вже думала, що передумали. Я що, швейцар — під дверима стояти?
Ланцюжок брякнув, і нас нарешті впустили всередину. У ніс миттєво вдарив специфічний запах старої оселі: суміш лікарських крапель, пилу від старих книг та пересмаженої цибулі.
— Добрий день, мамо, — Денис спробував її обійняти, але вона сухо відсторонилася.
— Ноги витирайте ретельніше. Я паркет щойно натерла, спину ледь розігнула. І валізи не котіть, несіть у руках, бо коліщатка подряпають підлогу.
Свекруха виглядала так само, як і рік тому: сухорлява, у незмінному байковому халаті, волосся зібране у тугий вузол. У її погляді не було ні краплі радості від приїзду єдиного сина. Лише ділова відстороненість, з якою розглядають небажаних гостей.
— Житимете у маленькій кімнаті, — розпорядилася вона. — Диван там не новий, зате в тісноті, та не в образі. І одразу про правила, щоб потім не було розмов.
Я поставила сумку і вирівняла спину, готуючись до оборони.
— Ми слухаємо вас, Світлано Петрівно.
— По-перше, електрика. У мене пенсія крихітна, субсидію ледь вибила. Вийшов з кімнати — вимкнув світло. Якщо побачу лампочку, що горить даремно — викручу пробки. По-друге, вода. Лічильники крутяться, як божевільні. Митися швидко, ванну набирати тільки у великі свята.
— Мамо, ми будемо давати гроші на комунальні послуги, як тільки… — почав був Денис.
— Як тільки на вербі груші виростуть! Знаю я ваші обіцянки. Самі голі-босі прийшли, ще й мене об’їдатимете. І головне: холодильник.
Вона провела нас на кухню, де панував ідеальний, але якийсь неживий порядок.
— Ось ця поличка знизу — ваша. Решта — моє. Мої продукти не чіпати. У мене сувора дієта, все розраховано до грама. Сир мій не брати, масло теж. Я, самотня жінка, останню копійку на їжу витрачаю, щоб хоч якось здоров’я підтримувати.
Того вечора ми сиділи у своїй маленькій кімнатці, жуючи сухі бутерброди з найдешевшою ковбасою.
— Дуже затишно, правда? — іронічно шепотіла я. — Прямо відчувається родинне тепло.
— Олено, зрозумій, їй важко, — тихо відповів Денис. — Людина все життя звикла економити. Кожен мідяк береже.
У цей момент із сусідньої кімнати долинув стогін. Такий театральний, гучний, із характерним підвиванням.
— Ох… лишенько… серце… мабуть, останній час прийшов…
Денис підскочив, наче його вдарило струмом. Ми влетіли до її спальні. Світлана Петрівна лежала на ліжку, картинно притиснувши руку до грудей, очі були напівзаплющені.
— Мамо! Що з тобою? Викликати швидку? — Денис опустився перед нею на коліна.
— Не треба швидку… — прошепотіла вона слабким голосом. — Тільки гроші даремно витратять на виклик… Ліки потрібні… Ті, дорогі, закордонні… Закінчилися якраз… А в мене до пенсії — ні копійчини… Ох, довели ви мене своїми проблемами…
— Які саме? Скільки треба? — Денис уже гарячково ліз у кишеню, дістаючи нашу останню заначку.
— Ой, там чимало… Майже стільки, скільки ми на їжу на тиждень відклали…
Чоловік дістав кілька зім’ятих купюр — все, що у нас залишалося на проїзд та хліб.
— Я зараз, мамо! Збігаю в цілодобову аптеку. Потерпи десять хвилин!
Він уже розвернувся до дверей, але Світлана Петрівна раптом розплющила очі і напрочуд чіпко, зовсім не по-хворому, схопила його за зап’ястя.
— Стій! Куди на ніч дивлячись? — просичала вона. — Ще пограбують у під’їзді… Та й зачинена вона, мабуть. Давай гроші сюди, я під подушку сховаю. Мені ніби полегшало трохи… Відпустило.
Вона спритно розтиснула його пальці, забрала купюри і миттєво сховала їх. Рух був настільки відпрацьованим, що йому позаздрив би професійний фокусник.
— Завтра зранку сама піду в соціальну аптеку, там за пенсійним знижка буде. А то ви купите втридорога, марнотрати. Нема чого грошима розкидатися.
— Мамо, ти впевнена? А якщо вночі знову прихопить?
— Впевнена, впевнена. Води мені принеси і йдіть спати. Світло в коридорі не паліть!
Я дивилася на цю сцену і не вірила своїм очам. «Вмираючий лебідь» щойно технічно позбавив нас останніх коштів на прожиття, прикриваючись економією. Це була не хвороба. Це був ретельно спланований сценарій.
Минув місяць нашого життя в цьому «раю». Я знайшла підробіток в інтернеті — писала тексти за невелику винагороду. Денис влаштувався кур’єром, паралельно шукаючи серйозну роботу. Грошей катастрофічно не вистачало, майже все йшло на погашення відсотків по боргах. Ми харчувалися порожніми кашами та макаронами. Світлана Петрівна ж демонстративно варила собі курячі бульйони, ховала цукерки в глибині буфета і кожної вільної хвилини скаржилася на свою злиденну долю.
Одного суботнього ранку вона оголосила, пов’язуючи на голову стару хустку:
— Їду на великий ринок на околиці. Там сьогодні фермери привезли городину за оптовими цінами. Кожна копійка на рахунку, не те що у вас. Потім заскочу до подруги Надії, у неї день народження. Повернуся пізно ввечері.
Я подивилася на її старе взуття.
— Світлано Петрівно, туди ж годину автобусом їхати. Через мішок картоплі так мучитися? Ми б купили вам усе в магазині під будинком.
— У магазині?! — вона аж підстрибнула від обурення. — Там ціни для мільйонерів! Я краще в черзі постою, але заощаджу. А ви, дармоїди, поки мене немає, хоч щось корисне зробіть. На антресолях у коридорі вже гори пилу. Розберіть там мотлох, мені дихати нічим.
— Добре, — буркнула я, мріючи лише про те, щоб вона швидше пішла.
Коли двері за нею зачинилися, я зі злістю притягла драбину.
— Ненавиджу це прибідняння, — шипіла я, дряпаючись під стелю. — Сама живе у величезній квартирі, а поводиться як жебрачка.
Антресолі були забиті вщент. Старі шапки, що вже давно стали кормом для молі, банки з висохлою фарбою, зв’язки журналів тридцятирічної давнини. Я просто викидала все це на підлогу, де Денис намагався це якось сортувати.
— Обережніше, — гукнув він. — Ота коробка зверху виглядає важкою, не впусти на голову.
У самому кутку, за старим пилотягом, стояла велика коробка з-під зимових чобіт. Звичайна, картонна, але обмотана скотчем так ретельно, ніби там зберігалися державні таємниці. Я потягнула її на себе. Вона була дійсно важкою.
— Що там може бути? Запчастини до трактора? — пожартувала я.
Спускаючись, я випадково зачепила край коробки за металеву стійку драбини. Старий скотч лопнув, кришка зсунулася. Але з коробки не посипалися залізяки чи цвяхи. Звідти випали конверти. Звичайні білі поштові конверти. Багато.
Один упав прямо до моїх ніг, і з нього визирнув край яскравої купюри високого номіналу.
— Денисе… — покликала я чоловіка дивним, не своїм голосом.
Він підняв конверт, зазирнув усередину і завмер.
— Олено… Тут гроші.
— Скільки?
— Тут пачки. Величезні пачки.
Ми сіли прямо на брудну підлогу серед пилу та старих газет. Тремтячими руками я відкрила другий конверт. Те саме. На кожному конверті був напис олівцем: «Травень 2021», «Вересень 2022», «Січень 2024». Це були не просто заощадження. Це була система.
Ми витрусили весь вміст. Там було близько двадцяти щільних конвертів. У кожному — сума, на яку можна було б безбідно жити кілька років або купити непогане авто. Окремо лежав оксамитовий мішечок із золотими прикрасами: масивними перснями, ланцюжками та навіть золотими коронками, що, мабуть, залишилися від покійного дідуся.
— Звідки? — Денис став білим як крейда. — Звідки у неї такі статки? Вона ж за кожну зайву хвилину горіння лампочки готова нас вигнати!
— Рахуй, — скомандувала я.
Загальна сума була приголомшливою. Це не були накопичення з пенсії. Навіть якщо не їсти і не пити десятиліттями, стільки не відкладеш.
Денис крутив у руках один із порожніх конвертів з написом «Оренда гаража».
— Гараж! — вигукнув він. — Батько ж залишив нам великий капітальний гараж. Мати казала, що він стоїть зачинений, бо замки заіржавіли і там лише старий мотлох. А вона його, виявляється, здавала всі ці роки!
— І не тільки гараж, — я підняла інший конверт з написом «Відсотки по вкладу». — Вона тримає величезні суми на депозитах, знімає відсотки і складає сюди. У коробку з-під чобіт. Навіщо, Денисе? Навіщо жити в бруді, ходити в лахмітті, принижувати нас і виманювати останні копійки на «ліки», маючи такий скарб під стелею?
— Це хвороба, — тихо промовив він. — Патологічна скупість. Їй подобається сама думка про те, що вона багата, поки всі навколо вважають її бідною. Вона отримує владу над нами через нашу жалість.
Раптом у замку повернувся ключ. Ми підскочили, наче злодії на місці злочину.
— Збирай! Швидко! — зашипіла я.
Ми гарячково запхали конверти назад, сяк-так прикрили кришку і засунули коробку під купу старих речей, що чекали на винос.
Світлана Петрівна увійшла, важко дихаючи і тягнучи напівпорожню сумку.
— Ох, ці черги… Справжня душогубка… Ну що, розібрали мотлох?
Вона пройшла коридором, підозріло оглядаючи нас. Ми стояли розпатлані, в пилу, намагаючись не дивитися вгору.
— Розібрали, Світлано Петрівно, — відповіла я, тамуючи тремтіння в голосі. — Ось, сміття зараз винесемо.
— Коробки не викидайте! — суворо наказала вона. — Картон у господарстві знадобиться. Може, на дачу колись відвезу.
Вона пішла на кухню ставити чайник, а ми з Денисом перезирнулися. В його очах я вперше побачила не синівську покору, а холодну, злу рішучість.
Того вечора ми вирішили влаштувати перевірку. Останній шанс на чесність. Ми сиділи на кухні, Денис повільно пив чай.
— Мамо, — почав він тихо. — У нас великі проблеми. Терміново потрібна допомога. На роботі сталася помилка, на мене хочуть повісити велику суму. Якщо завтра не закрию борг, можуть початися суди. Потрібна чимала сума. Ми все віддамо, клянусь, за рік-півтора. Можливо, у тебе є якісь заощадження? На крайній випадок?
Це була не зовсім правда, але ситуація з боргами дійсно була неприємною. Світлана Петрівна миттєво напружилася, її обличчя стало кам’яним.
— Гроші? Ви знову про гроші? Я ж казала — немає в мене! Пенсію затримують, ліки дорожчають… Ви що, хочете останню сорочку з матері зняти?
— Мамо, мова йде про мою безпеку. Вони можуть прийти сюди, описувати майно за місцем реєстрації, — тиснув Денис.
— Нехай описують! У мене все старе! Я чеки на кожну каструлю з вісімдесятих років зберігаю! Це моє! — закричала вона. — Беріть кредити, продавайте що хочете, йдіть на три роботи! У мене. Немає. Нічого!
Вона брехала так натхненно, що якби ми не тримали ту коробку в руках кілька годин тому, ми б повірили.
Денис повільно підвівся. Стілець скрипнув у тиші, наче постріл.
— Отже, немає грошей? Зовсім?
— Немає! Йдіть геть, дайте мені тиск поміряти!
— Добре. Тоді давай пошукаємо разом. Раптом щось завалялося.
Він вийшов у коридор.
— Ти куди?! — верещала свекруха. — Не смій чіпати мої речі!
Денис підійшов до купи мотлоху і дістав ту саму коробку з-під чобіт. Обличчя Світлани Петрівни вмить стало сірим, немов попіл.
— Не чіпай… — прошепотіла вона, хапаючись за одвірок. — Це моє… Там старе взуття…
— Дуже важке взуття, мамо, — гірко посміхнувся Денис.
Він зірвав кришку і перекинув коробку прямо на кухонний стіл. Десятки білих конвертів розсипалися по клейонці. Золотий мішечок із дзвоном упав біля її чашки.
Запала мертва тиша. Було чути лише, як настирливо капає кран, за ремонт якого ми заплатили минулого тижня з останніх грошей.
— «На хлібі та воді»? — запитав Денис, дивлячись матері в очі. — «Продавай нирку»? Мамо, тут статки. Ти спокійно дивилася, як ми голодуємо. Ти забирала у нас останні копійки на свої фальшиві напади. Навіщо?
Світлана Петрівна раптом «ожила». Вона кинулася до столу, згрібаючи конверти до себе, наче хижий птах.
— Це моє! Я збирала все життя! Кожну копієчку! Не дам! Злодії! Власний син грабує матір!
— Ми не грабуємо, — холодно сказала я. — Ми просто вражені вашою ницістю.
— Це на старість! — кричала вона, притискаючи гроші до грудей. — Щоб не залежати від вас, нероби! Щоб доглядальницю найняти, коли зляжу! Бо від вас і склянки води не дочекаєшся!
— Тепер точно не дочекаєшся, — тихо сказав Денис. Він сів назад на стілець. — Отже, мамо, слухай. Ми не з’їдемо. І ти нас не виженеш.
— Вижену! Поліцію викличу!
— Клич, — кивнув він. — А я викликаю податкову та соціальні служби. Ти здаєш гараж роками без жодних податків. Ти отримуєш субсидію як малозабезпечена, приховуючи величезні вклади в банках. Це шахрайство, мамо. Це стаття. Якщо я почну копати, ти не просто ці гроші втратиш — ти ще й державі залишишся винна. Штрафи, пені… Ти підеш по світу по-справжньому, а не на словах.
Світлана Петрівна опустилася на табуретку. Конверти вислизнули з її рук і розлетілися по підлозі. Вона дивилася на сина і розуміла: той безвольний хлопчик, яким вона маніпулювала тридцять років, зник назавжди.
Минуло три місяці. На кухні тихо працює нова сучасна кавоварка — подарунок Світлани Петрівни Денису на день народження. У холодильнику, на нашій поличці, тепер завжди є якісні продукти.
— Світлано Петрівно, вам чай з лимоном чи з м’ятою? — питаю я спокійним, майже лагідним голосом.
Свекруха сидить біля вікна. Вона дуже змінилася за цей час. Стала тихою, якоюсь наляканою.
— З лимоном, Оленочко. Дякую тобі.
Вона дістає з кишені халата купюру і кладе на край столу.
— Ось… Купіть ввечері щось до чаю. І собі фруктів візьміть.
Ми не переїхали. Ми залишилися тут. Денис закрив найскладніші борги з того самого «фонду». Тепер він потроху відновлює власну справу. Ми живемо у дивному, майже хворобливому симбіозі. Свекруха нас боїться. Вона боїться, що ми здамо її органам або просто залишимо саму. Вона буквально купує нашу присутність у своєму житті.
А ми… Ми прийняли ці правила гри. Ми беремо ці гроші, ми користуємося її ресурсами і вдаємо, що ми — нормальна сім’я. Іноді мені стає неймовірно гидко. Я дивлюся на її згорблену спину і розумію, що ми перетворилися на своєрідних шантажистів. Ми використовуємо літню жінку, яка просто все життя панічно боялася злиднів.
Але потім я згадую той вечір. Згадую її слова: «Продай нирку». Згадую, як я плакала від відчаю та голоду, а вона в цей час перераховувала пачки грошей у коробці з-під чобіт. І жалість миттєво зникає, залишаючи лише холодний розрахунок.
— Пийте чай, мамо, — каже Денис, заходячи на кухню. — До речі, нам треба заплатити за страховку машини. Це буде коштувати чимало.
Світлана Петрівна покірно киває і знову лізе до своєї бездонної кишені. Ми квити. Вона хотіла купити собі безпеку грошима? Вона її отримала. Тільки от ціна виявилася набагато вищою, ніж вона очікувала. Вона зберегла свій скарб, але назавжди втратила сина.
А ви змогли б пробачити таку зраду найближчої людини? Чи пішли б гордо в нікуди, залишивши мільйонерку-скупердяйку наодинці з її конвертами в коробці з-під чобіт?
Я часто ставлю собі це питання, засинаючи в цій розкішній, але холодній квартирі. І боюся, що відповідь мені не подобається.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
