У нас з чоловіком двоє синів. Один живе з бабусею в її квартирі в місті, і з ним немає проблем взагалі, а інший з нами. Він старший і вже обзавівся дружиною і донькою. Раніше вони жили окремо в нашій батьківській квартирі, яку отримував ще мій батько. Ми її приватизували, і на той момент була тільки одна дитина. Так що мої батьки відмовилися від приватизації, і вийшло, що квартира на трьох – на мене, чоловіка і сина.
Батьків давно вже немає на світі. Коли народився молодший син, бабуся відразу написала на нього дарчу, а потім, коли він виріс, то із задоволенням переселився до неї і там же вступив в університет. Квартира там велика, трикімнатна, з шикарним плануванням, то ж молодший син повністю забезпечений.
За час нашої трудової діяльності ми з чоловіком змогли купити ще досить велику простору квартиру в новобудові, але на окраїні нашого міста.
І ось ми вийшли з чоловіком на пенсію і задумали купити собі будинок за містом. Продати ось цю приватизовану квартиру і переселити сина з невісткою до себе в квартиру в новобудові, а собі купити будиночок з садом і городом. Про свої плани ми говорили з сином, і він був згоден і невістка не заперечувала.
Коли вже угода пройшла, і ми прийшли отримувати гроші в банк, то син раптом сказав, що свою частку він нам не віддасть. Коли чоловік це дізнався, то викликав сина і спробував з ним поговорити, але наш синочок заявив: «Переконати мене вам не вдасться, це моя доля і на інше мені байдуже». Вони з невісткою оголосили, що ці гроші їм самим потрібні.
Так як до цього випадку нічого не віщувало поганого, ми прописали їх у нашу нову квартиру. Кілька місяців було все спокійно, а потім почалися претензії: спочатку невістка мені сказала, що до мене претензії як до бабусі, потім більше, коли я попросила її заплатити пропорційно за комуналку, отримала у відповідь наступне:
«Ви внучці не купуєте подарунків , ось моя мама щотижня щось внучці приносить, хоч за 100 гривень, а Ви ні, тому платити за комуналку ми не будемо, утримуємо в рахунок не подарованих подарунків».
Заради справедливості скажу, що я і справді не часто купую внучці подарунки, так як не вважаю це за потрібне. Вона отримує хороші дорогі подарунки чотири рази на рік – Новий рік, День народження, 8 Березня і іменини. Думаю, цього цілком вистачить.
А далі пішли безперервні і безпідставні претензії. Невістка поводить себе в моїй квартирі як повноправна господиня. Син зауважень їй не робить, коли я його запитала: «Скільки це буде тривати? – то у відповідь почула: «А ми тут права маємо теж».
Будиночок ми все-таки собі пригледіли і домовилися, що приїдемо в квітні подивитися на нього. Можливо, ту частину грошей, якої нам не вистачає, ми візьмемо в банку в кредит. Бо дуже хочеться мені жити за містом.
А ось з сином що робити, не знаємо. Зараз після цього всього ми з ними не розмовляємо практично зовсім. До внучки ми не підходимо, невістці не допомагаємо. Живемо в одній квартирі як чужі люди. Спасибі синку!
Чоловік сказав, що з такими людьми він спілкуватися більше не буде, заповіт напише на молодшого сина. Пропонує квартиру в новобудові виставити на продаж разом з мешканцями. Я його відмовляю, хочеться мирно все вирішити і мирно розійтися. Може все-таки до них дійде, що вони поступили неправильно.
Фото ілюстративне – tvil.
