Ще з дитинства я запам’ятала, що сім’я, в якій ти народилася, – це найважливіше. Ближче ніколи і нікого не буде. Поки я була маленька, дійсно, у нас була велика міцна родина. Я досі пам’ятаю, як ми всі разом їздили в село на картоплю. Всі дорослі копали, а ми, діти, бігали і раділи, збираючи по одній картоплині. А потім батьки розкладали найсмачнішу їжу прямо на скатертині на землі. Найсмачніше тих огірків, картоплі, хліба і сала я в своєму житті нічого не їла.
Коли я вийшла заміж і переїхала до чоловіка, кожен день розмовляла з мамою по телефону. Спочатку ми з чоловіком нічим не могли допомагати батькам, бо в самих нічого не було. У нього була мрія – побудувати свій бізнес. Ми почали рухатися в напрямку до її здійснення.
Було на початках непросто. Ми дуже мало спали, погано харчувалися, пускаючи кожну копієчку в здійснення мрії. Економили на всьому. Я дві зими пробігала в осінніх чоботах – грошей на нове взуття не було.
Потім ситуація покращилася, я народила дитину, пішла в декрет. Потім у нас з’явилася ще одна донечка. Мені з дитиною ніхто не допомагав – ні мої батьки, ні свекри, ми все самі.
Коли у нас налагодилися справи, ми почали допомагати моїм батькам. Спочатку за своєю ініціативою, а потім вони вже самі почали говорити, що їм потрібно. Так, ми їм в квартирі зробили капітальний ремонт, відправляли відпочивати і підліковуватися, додали на машину. Чим краще йшли наші справи, тим вагомішою ставала наша допомога.
У підсумку ми повністю забезпечували їх, але все це вже сприймалося як буденність. Я вважала, що все роблю правильно, адже це моя сім’я. Я можу – допомагаю, мені знадобиться допомога – допоможуть мені. Але так не сталося.
Одного разу ми з чоловіком потрапили в стаціонар і було потрібно, щоб хтось приглянув за нашими дітьми. Я відразу зателефонувала мамі, але вона сказала, що не може приїхати, бо вони з батьком їдуть відпочивати на курорт. Добре, що хоч свекруха не відмовила, приїхала відразу, хоча і живе за 200 кілометрів від нас і ми їй ніколи так не допомагали, як моїм батькам.
Відмовою матері я була дуже засмучена з кількох причин, виявляється, вони нам нічим не зобов’язані, і це при тому всьому, що ми для них зробили. Батьки так і поїхали відпочивати. Мама навіть не подзвонила ні разу, поки вони там були. Тільки після приїзду написала повідомлення, запитала, як справи.
Розмовляти я з матір’ю не стала, мені було дуже гірко. Не знаю, як поводитися з нею в подальшому. Поки не хочу навіть про це думати, поки я радію, що у нас з чоловіком все добре. Сім’я – головне в житті, але тепер питання, кого вважати сім’єю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
