Ми повернулися з дачі і побачили, що свекруха разом з сестрою мого чоловіка поміняли ключі від нашої квартири і викuнули наші речі. – Все, халявне життя закінчилося. Мама тепер зі мною буде жити, – презирливо кинула зовиця. Ми змушені були з’їхати. До тепер не можу повірити, що свекруха добровільно на це погодилася
Ми були на дачі у друзів. Повертаємося назад, ключ не підходить, замок змінений. За матеріалами
Свекруха наша жила з нами. Чоловік дзвонить їй, щоб зрозуміти, в чому справа. На її телефон відповідає її дочка, сестра мого чоловіка:
– Все, Паша, халявне життя закінчилося. Мама тепер зі мною буде жити. А ви самі вже якось впораєтеся. Забирайтеся геть з нашого життя. Чао!
Лаятися і з’ясовувати відносини ми не стали. Просто взяли з’їхали. Спочатку ми заселилися на дачі, вона неподалік від міста. Доводилося звідти їздити на роботу. Впоралися. Через 3 роки у нас вже була своя квартира в центрі міста. Відремонтували, поставили меблі, про які мріяли.
Ось тільки жити зі свекрухою спочатку не було нашою ідеєю. Вона сама нас змусила. Квартира була оформлена на мого чоловіка, так як 70 відсотків від кредиту виплатив він, а решта його батько.
Начебто ніколи між нами конфліктів не було. Марина Павлівна навіть дуже добре до мене ставилася. Але ось варто було її дочці нас відвідати, як на наступний же день вона зі мною починала не розмовляти. Але це могло тривати максимум кілька днів.
В той день вона прийшла, змінила замки і викинула наші речі до сусідки. Сусідка розповіла, що моя зовиця з якимось мутним типом занесла наші речі до неї і пішла. Вона порадила мені не втручатися в проблему матері і сина і чекати, поки лід відтане.
Минуло 3 роки не відтанув. Але зате тепер вони нас згадали. Дзвонила свекруха і сказала синові, що збирається продати квартиру, і син повинен піти дати свою згоду. Він пішов і підписав всі документи.
Багато родичів ще тоді говорили нам, щоб ми написали заяву про крадіжку майна і злом, адже квартира прописана на нього. Але ми прекрасно знали, що сестра від нас все одно не відстане, тому нічого не зробили.
Але ось так безцеремонно викинути наші речі і поміняти замок … Це занадто. Просто мені пощастило з чоловіком, і йому зі мною. Ми не стали робити з цього горе і продовжили жити.
Нам зараз живеться просто відмінно. Свій затишок, свої справи, своя сім’я. Нікого зайвого будинку. Звичайно, їх вчинок ми ніколи не забудемо і не упустимо їх знову в своє життя.
Але от мені якось на душі не спокійно. Емоції пройшли, і я почала думати тверезо. Я не можу повірити, що свекруха могла погодитися на таке. Тим більше ті слова сусідки про якогось типа. Може вони змусили Марину Павлівну погодитися на таке, а потім і її викuнули звідти?
Хочеться з нею домовитися про зустріч і поговорити, але боюся реакції чоловіка. Раптом він подумає, що я за його спиною щось роблю. А сам поговорити з матір’ю він точно не захоче.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
