– Ну який торт? Ви ж бачите, я на дієті! – Людмила Іванівна, мати чоловіка, з огидою відсунула тарілку, на якій лежав ідеальний, кремовий шматок «Київського» торта. – Одне безе, суцільний цукор! Мар’яно, ти ж дитячий лікар, маєш розуміти, що це зло для організму!
– Мамо, це мій день народження, а не ваш траур по фігурі, – Мар’яна, сяючи, поставила на стіл нову, пахнучу свіжістю вазу з польовими квітами, які зібрав для неї молодший син. – Не хочете торт – пийте чай. Чай «Ахмад», як ви любите. Ми ж не на свято в королівській родині зібралися.
Її харизма заповнювала простору кухню. У свої сорок три Мар’яна, дитячий стоматолог від Бога, була жінкою-феєрверком. Вона мала той рідкісний дар перетворювати повсякденне життя на яскраве шоу. Навіть у простій, але стильній домашній сукні вона виглядала так, ніби зараз вийде на сцену, аби виголосити промову. Сини, п’ятнадцятирічний Максим і тринадцятирічний Назар, обожнювали її гумор і вміння парирувати будь-яку претензію.
Чоловік Сергій, інженер-технолог із великого кондитерського заводу, сидів мовчки, із загадковим виразом обличчя, дивлячись у вимкнений екран старого, але добротного телевізора. Він був гарний тією приторною, «ванільною» красою, яка так подобалася жінкам на роботі, але так дратувала вдома. На людях – чарівний, душа компанії, анекдотчик. Вдома — похмурий і вічно незадоволений тінь, який вимагав постійного обслуговування.
– Тату, чого ти кислий, як лимон у супі? – штовхнув його ліктем Максим. – У мами ж днюха!
– Помовч, – буркнув Сергій, відсуваючись від сина.
Людмила Іванівна, колишній головний бухгалтер на пенсії, підібгала губи. Усе життя вона «контролювала» великі потоки грошей, і ця звичка — всіх підозрювати, вимагати звітності та постійно домінувати — залишилася з нею назавжди. Вона була впевнена: світ їй винен.
– Мар’яно, ти б хоч нову скатертину дістала, – не вгавалася вона, прискіпливо оглядаючи стіл. – Ця уся якась запрана. Сором. До тебе ж люди прийдуть.
– Людмило Іванівно, це не плями, це візерунок. І люди вже прийшли, – Мар’яна усміхнулась, але в її очах вже спалахнула крижана іскорка. – Ви сьогодні у формі. Хочете, я вам бормашину подарую? Будете сусідам не пломби ставити, а нерви свердлити.
Назар, молодший, хмикнув у кулак, приховуючи сміх за тарілкою.
Раптом Сергій різко випростався. Його чарівна «ванільна» маска тріснула, відкриваючи щось жорстке і неприємне.
– Мар’яно. Є розмова. Серйозна.
Мар’яна застигла з чайником у руці. Атмосфера миттєво заледеніла, святковий настрій випарувався, наче спирт.
– Сергію? Щось на роботі?
– Ні. Краще. – Він кашлянув, збираючись із думками, і кинув погляд на матір. Та схвально, навіть тріумфально кивнула. – Загалом, мама сказала… Ми подумали. Та дача твоя… вона ж нам усе одно не потрібна.
Мар’яна моргнула, намагаючись осмислити почуте.
– У сенсі – «не потрібна»?
– Ну, ти там нічого не садиш, – втрутилася Людмила Іванівна, переходячи до активного наступу. – Один бур’ян! А мені, пенсіонерці, свіже повітря потрібне. Я б там огірочки… помідорчики… Справжнє, здорове харчування.
– То їдьте, – знизала плечима Мар’яна. – Хто заважає? Ключі у вас є.
– Ні, ти не зрозуміла, – Сергій втупився в неї важким, неприязним поглядом. – Їздити – це одне. Господинею треба бути. Загалом, мама сказала, що треба ту дачу на неї переписати.
Тиша. У цій тиші було чути, як дзвенить кров у скронях Мар’яни і як гуде старий холодильник «Дніпро».
Максим тихо опустив вилку на тарілку.
Мар’яна поволі поставила чайник на стіл. Вона подивилася на чоловіка так, як дивиться на складний, глибоко посаджений зуб, який треба негайно видаляти.
– Що «переписати»?
– Ну, дарчу. Або купівлю-продаж фіктивну, – Сергій вже не нервував, він просто озвучував прийняте рішення. – Нам вона ні до чого, а мамі – збільшення пенсії. Ну, і ти ж знаєш, вона переживає за моє здоров’я, свіже повітря…
Мар’яна перевела погляд на свекруху. Та сиділа з виразом обличчя «я не просила, мені просто належить». Самозакоханість цієї жінки могла б висвітлювати невелике місто.
– Людмило Іванівно, ви зараз серйозно?
– А що таке? – чмихнула та, склавши руки на грудях. – Ти заможна. У тебе кабінет свій. У тебе гроші! А я все життя на державу працювала, тепер мені потрібна компенсація.
– У мене не «клініка», а кабінет у районній поліклініці, – крижаним тоном поправила Мар’яна. – І дача – моя. Вона дісталася мені від моєї бабусі. До чого тут ви?
– Ах, «до чого»?! – злетіла свекруха, голос її став верескливим. – Та мій Сергій у цю дачу вклав…
– Що він вклав? – не витримав Назар, захищаючи матір. – Мангал, який першого ж дня спалив?
– Цить! – гаркнув Сергій на сина. – Не твоя справа! Мар’яно, ми сім’я чи ні?
– Ось я й намагаюся це з’ясувати, – голос Мар’яни став тихим, майже загрозливим. – Це мій день народження. Ви вдвох. І вимагаєте, щоб я подарувала вам моє родове майно. Я правильно все зрозуміла?
– Ну, не «подарувала», а «переписала», – поправив Сергій, наче це міняло суть. – Мамі потрібніше. Вона так вирішила.
– «Мама вирішила»? – Мар’яна повільно, підкреслено акуратно зняла фартух. Її усмішка зникла, і на світ з’явилася та Мар’яна, яку знали неслухняні маленькі пацієнти та боягузливі татусі в її кабінеті. Лідер. Сталь. – Тобто. Ти, мій чоловік. І голосом своєї матері. Вимагаєш у мене моє майно. У мій день народження.
Вона не кричала. Вона говорила спокійно, майже лагідно, і саме це лякало найбільше.
– Мар’яно, не починай, – скривився Сергій. – Не роби з мухи слона. Просто папірець.
– Просто папірець… – Мар’яна кивнула. – Отже. Партія перша, «Урочиста». Дякую, дорогі родичі, за вітання. Я його не забуду ніколи.
Вона підійшла до Людмили Іванівни.
– Людмило Іванівно. Усе життя ви вимагали квиток. То в автобусі, то в бухгалтерії, то в житті. Так ось. Ваш квиток на вихід.
– Що?! – ахнула свекруха, підхоплюючись зі стільця.
– Сергію. Проведи маму. – Мар’яна відчинила вхідні двері на розстіб. – Їй потрібне свіже повітря. Прямо зараз. Ірина затримається, поки не усвідомить всю абсурдність ситуації.
– Ти… ти мене виганяєш? – Свекруха почервоніла, наче буряк. – Мене?! Мати твого чоловіка?!
– Я виганяю людину, яка прийшла до мене в будинок, щоб його пограбувати, – відрізала Мар’яна. – Сергію, ти або виводиш маму, або я викликаю… поліцію. Бо це є спробою шахрайства.
Сергій зірвався на ноги. Його «ванільне» обличчя спотворилося справжньою, неприхованою злістю і панікою.
– Ти пошкодуєш про це, Мар’яно! Ти зрозуміла?
– Зрозуміла, – кивнула Мар’яна. – Іди. Маму не застуди, її «життєвий баланс» і так порушений.
Грюкнули двері. Максим і Назар дивилися на матір із неприхованим, майже благоговійним захопленням.
– Мамо, ти крута, – видихнув Максим. – Як у фільмі.
Мар’яна притулилася до одвірка. Адреналін відступав, залишаючи після себе холодний, спустошений простір.
– Хлопці, – вона втомлено посміхнулася. – Здається, торт ми їстимемо втрьох. І так. Схоже, у мене незабаром буде дуже багато свіжого повітря. І тиші.
Того ж вечора, коли сини лягли спати, Мар’яна сиділа на кухні. Свято було зіпсоване. Справа була не в дачі – вона не коштувала стількох нервів. Справа була в тому, з якою легкістю чоловік, з яким вона прожила майже двадцять років, був готовий її зрадити. «Мама сказала». Це словосполучення стало для неї символом зради.
Вона налила собі коньяку і подзвонила єдиній людині, яка могла зрозуміти цей театр абсурду і знала, як швидко і болісно його завершити.
– Віра Олексіївна? Привіт. Тортика не хочеш? Злегка пошарпаного. Як і іменинниця.
Віра Олексіївна, чи просто «Залізна Віра», як звали її за очі за вміння вирішувати проблеми одним, рішучим «залпом», була легендою. Колишня суддя, а нині в’їдлива, але геніальна пенсіонерка, яка обожнювала логічні головоломки.
Через двадцять хвилин вона вже сиділа на Мар’яниній кухні, хрумкаючи безе.
– Так-так-так. Колишній головбух вимагає дачу. Технолог з морозива погрожує. – Віра Олексіївна промокнула губи серветкою. – Мар’яно, дитинко. А ти впевнена, що твій Сергій працює на морозиво? На мою думку, він працює на заводі отрутохімікатів.
– Віро, мені не смішно. Він… він був такий… чужий.
– Він не був чужий. Він був справжній. – Віра Олексіївна стала серйознішою. – Ти, люба, плутаєш дві речі: любов і звичку жити з нарцисом. Твій Сергій – класичний «матусин синок», загорнутий у привабливу обгортку. А твоя свекруха… Ох, знаю я цей типаж. «Контролер». Вона впевнена, що світ їй винен за те, що вона просто дихає.
– І що мені робити? – Мар’яна подивилася на подругу. – Він же повернеться. Буде вибачатися…
– Буде. – Віра кивнула. – Він приповзе. Скаже, що його мама «примусила». Що він «погарячкував». Тисне на жалість, на дітей, на спільні роки. А знаєш, навіщо?
– Навіщо?
– Щоб приспати твою пильність. Мар’яно, вони не відступлять. Якщо вони озвучили це вголос, то план «Б» у них уже в кишені.
– Який план «Б»?
– А ось це, дитинко, тобі й доведеться з’ясувати. – Віра Олексіївна дістала з ридикюля блокнот і ручку. – Отже. Завтра ти береш відгул. Ідеш у банк. Береш виписки за всіма рахунками. Своїм. Його. Спільним. Останні три роки.
– Віро, у нас спільний бюджет… майже…
– «Майже» – не рахується. Далі. Йдеш до нотаріуса і перевіряєш, чи не давав твій «ванільний» якихось довіреностей від твого імені. І чи не було подано якихось запитів щодо твого майна.
– Та не міг він…
– Міг, – відрізала Віра. – Знаєш, у мене була справа. Чоловік дружину так любив, так любив. А потім виявилося, що вона вже два роки як «подарувала» йому свою квартиру та машину. Поки була у відпустці. Він її підпис підробив. Тож, Мар’яно, жодної віри. Лише факти.
– А… якщо він має рацію? Якщо я дарма?
– Дарма? – Віра Олексіївна засміялася, і цей сміх пролунав, як сухий постріл. – Мар’яно, послухай стару суддю. У мене був один прокурор. Він казав: «Якщо здається, що пахне порохом, то хтось уже чистить рушницю». У тебе вдома не просто пахне. У тебе вже відкритий вогонь, і ти — мішень. Вони хочуть твою дачу. А це, люба, лише початок. Апетит у таких, як Людмила Іванівна, не має меж.
Мар’яна допила коньяк. Холодна рішучість, та сама, що допомагала їй видаляти найскладніші зуби мудрості, наповнила її.
– Ви маєте рацію. Досить.
Наступний день став для Мар’яни днем гірких одкровень.
Сергій, як і передбачала Віра, вранці надіслав сльозливе СМС: «Пробач, біс поплутав. Маму не обирають. Люблю тебе, моє сонечко».
«Сонечко», – Мар’яна відправила повідомлення в архів, відчуваючи лише відразу.
Вона взяла відгул і пішла до банку.
Те, що вона побачила у виписці, змусило її відчути гострий, пронизливий біль. Сергій, її «простий технолог», систематично, майже кожен місяць, протягом останніх двох років переказував гроші з їхнього спільного «сімейного» рахунку, куди Мар’яна складала левову частку своєї зарплати, на свій особистий рахунок, відкритий в іншому банку. Суми були невеликі, щоб не викликати підозр, але регулярні. «Накопичувальне морозиво», як вона гірко це назвала.
За два роки він вивів майже двісті тисяч гривень.
«На що він збирав?» – билася думка.
Але найгірше чекало її вдома.
Сергій був удома і спав після «важкої нічної зміни». Мар’яна тихо увімкнула його ноутбук.
Пароль був передбачуваний: “Lyudmila1960”. Рік народження матері.
Мар’яна відкрила історію браузера.
«Як оформити дарчу без присутності дарувальника». «Що робити, якщо дружина не хоче ділитися майном». «Розділ майна при розлученні, якщо квартира у спадщині».
А потім… Мар’яна затулила рота рукою, щоб не закричати.
«Ознаки ранньої деменції у жінок після 40». «Як оформити опікунство над недієздатним чоловіком». «Психоневрологічний диспансер [їхній район], платні послуги».
Вони не просто хотіли дачу. Вони хотіли все.
Сергій та Людмила Іванівна готували план зі визнання Мар’яни… недієздатною. Щоб заволодіти її квартирою (яка теж була спадковою і не підлягала поділу), її дачею, її ощадженнями. Вигнати її з власного життя.
«Свіже повітря» Людмилі Іванівні було потрібне не на дачі. Воно було їй потрібне у Мар’яниній трикімнатній квартирі в центрі міста.
Мар’яна зробила скріншоти. Усі. Переслала їх собі на пошту, Вірі Олексіївні, і собі на телефон. Сховала все у хмарному сховищі.
Потім вона тихенько пішла на кухню. Сіла за стіл. Торт стояв на столі, ніби свідок їхньої зіпсованої родини.
Вона подивилася на двері кімнати, де спав її чоловік. Красивий. Ванільний. Зрадник.
У Мар’яни не було сумнівів – треба розлучатися. Вона знайшла хорошого адвоката, бо розуміла, що має справу з хитрими людьми. 20 років – коту під хвіст.
Мар’яна глибоко вдихнула – таке буває… Але добре, що вона все зʼясувала, і тепер вона готова діяти.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
