Я народилася і виросла в сім’ї з середнім достатком. Батьки намагалися забезпечити мене усім необхідним, але в розкошах я ніколи не купалася. Заміж я вийшла за чоловіка приблизно такого, як і я. Ми почали жити разом, мріяли, що всього досягнемо самі.
Коли я познайомилася зі своєю свекрухою – вона справила на мене цілком приємне враження. Так, Надія Іванівна – економна, але при наших зарплатах і цінах – це скоріше плюс, ніж мінус. Принаймі, так я думала спочатку.
Коли ми тільки одружилися – все було нормально. Ми відразу стали жити окремо. Те, що вона, приходячи до нас в гості, і робила мені зауваження за не вимкнену лампочку – я вважала нормальним. Просто ми молоді і, дійсно, погано вміємо економити. Коли вона намагалася віддати мені свої або сусідчині ношені сукні – я просто відмовлялася, і непорозумінь не виникало.
А ось, коли народилася дитина – все змінилося. Надія Іванівна чомусь вирішила, що ми без неї пропадемо і почала нам активно допомагати.
Вона ходить по сусідах, дзвонить всяким, близьким і далеким, родичам, і всім розповідає про наше скрутне становище – що ми дуже бідно живемо і нам потрібна допомога в будь-якому вигляді. До слова, у нас цілком нормальне матеріальне становище, але свекруха нічого не хоче цього чути і розуміти.
До мене підходять люди і питають: що у нас сталося, і як ми докотилися до такого життя? Родичі дзвонять з тим же питанням. Я намагалася з нею розмовляти і пояснювати в спокійному тоні – марно. Вона почала приносити до нас чиїсь ношені речі, особливо дитячі, і намагатися одягати в них дитину. Мені це дуже не подобається, я знімаю, викидаю їх, а вона ображається, але не здається. Каже, мовляв вони чисті і цілі, а яка різниця в чому дитині по підлозі вдома повзати.
Чоловікові скаржитися марно. Він мене заспокоює та вмовляє потерпіти і бути мудрішою, адже свекруха – жінка у віці і він за неї переживає. Я, в принципі, розумію. Але вчора – була межа всьому. Дивлюся – у дитини іграшка нова, тільки стара. А свекруха і каже: «Які люди не економні і немудрі – майже нові речі на смітник викидають».
Мене як холодною водою облили. Я підбігла до дитини, іграшку миттю забрала, свекруха на мене здивовано дивиться. А я, аж, дар мови втратила. У кімнаті був чоловік. Він видно зрозумів, що я зараз вижену його маму раз і назавжди, і встиг схопити мене за руку і відвести в іншу кімнату.
Там він мене попросив, щоб я не влаштовувала сцен і пообіцяв, що жодної речі, мама більше не принесе – він з нею поговорить.
Не знаю, як вже він їй пояснювати буде, але я твердо вирішила, що більше не пущу її на поріг свого дому з її лахміттям. Ну правда, скільки можна? Як пояснити людині, що мені цього не потрібно?
Фото ілюстративне – passion.
