Зять швидко збагнув: навіщо їм свою квартиру купувати, якщо можна розміняти мою. Захара я називаю своїм зятем, хоча він чоловік моєї рідної онуки Анни.
Моєї доньки не стало три роки тому, Анні тоді якраз було 22 роки, університет закінчувала. Ми всі втрьох жили у трикімнатній квартирі, яка належала нам з дочкою в рівних частках: колись ми обидві успадкували її від мого чоловіка. А після того, як не стало Дарини, постало питання про те, як вступати у спадок.
Ми ж обидві з внучкою спадкоємиці першої черги, але хіба я думала про щось таке, я внучці і сказала, що мені 67 років, нехай вона материну частку успадковує. Та Анна тоді теж не думала про такі справи, молода ж. Це вже потім її чоловік зі свекрухою навчили.
Через два роки після того як не стало матері, Анна привела до нас свого майбутнього чоловіка Захара, на рік молодшого за себе. А у цього Захара мати і молодша сестра. І, як я зрозуміла, на думку його матусі, він повинен сам вирішити своє житлове питання. Має в пріоритеті молодшу дочку від другого чоловіка.
– Анні ж належить половина квартири? – ласкаво поцікавилася мати Захара, яка прийшла знайомитися зі мною, – звичайно, жити вони з Вами все одно не будуть, своє житло треба наживати, але хоча б спочатку…
Я погодилася, а куди подінешся? Внучка рідна, та й половина квартири справді належить. Сама, своїми руками я третину перетворила на половину.
Після того, як онука розписалася з Захаром і молодь оселилася в квартирі, я втратила спокій. Вони молоді, постійно шум, музика, друзі зятя.
– Бабусю, а в чому проблема? – запитала Анна, коли я поскаржилася на Захара та його друзів. — Він тут живе, до нього мають право прийти друзі. Вони щось твоє взяли у холодильнику? Ні? Ну, значить, все гаразд.
Я намагалася поговорити із зятем, з його мамою, яка час від часу заходила в гості до молодих.
– Щось у Вас зникло? Ні? А в чому ж тоді проблема? Мій син живе не у Вас, а своєї дружини. Відчуйте різницю, це відповідь мами Захара.
– Ну не можна ж так, – радять мені подруги, – вони своє житло хотіли? От і нехай ідуть. Ні, із зятьком чого говорити? І з мамою його? Ти говори з Анною.
– А куди ми підемо? – питає онука. – Квартиру знімати? Нормально, через твої примхи я залишу половину троячки і піду на знімання?
А ще через кілька місяців Анна сама сказала:
– Треба роз’їжджатися. Як? Ні, на квартиру ми не підемо. Мені половину цієї квартири мама залишила, чому я маю на оренді жити? Давай продавати квартиру, гроші розділимо і житимеш спокійно.
– Але ж ми не зможемо купити дві нормальні квартири, – кажу.
– Ми – зможемо, а тобі так, доведеться шукати щось у передмісті. Ми з Захаром двійку візьмемо, з іпотекою на суму, що бракує. Не плач, ми допоможемо тобі знайти нормальний варіант у тихому місці.
Я дуже засмучена, тепер я думаю, що не треба було тоді на користь онуки від спадщини відмовлятись. Анна свою спадщину збирається. Продасть спадкове, а придбає спільне з Захаром.
Спробувала я з онукою поговорити, мовляв, недобре робиш. Після мене вся квартира тобі дістанеться і вже ні з ким спадкову власність ділити не будеш, якщо що.
Через день мені свекруха Анни зателефонувала:
– Тільки і мрієш їх розвести? – сказала мама Захара. — Анна сама так вирішила, як вона своєю власністю розпорядиться – її справа. Ти сама й винна, не сиділося тобі тихенько, все хотіла командувати? У самого життя немає і внучці з моїм сином заїдаєш життя?
В результаті два місяці тому виставили квартиру на продаж, чекаю поки, в яку далечінь мене зашлють, з Анною майже не розмовляємо, із зятем навіть не вітаємося. На старості років змінювати все життя і втрачати останній родинний зв’язок.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
