Батьки мого чоловіка живуть у власній квартирі, і вважають, що ми маємо жити з ними, адже мій син у них єдиний спадкоємець. Свекрусі 46 років, а свекру 48 – про яку спадщину можна говорити? Тому я наполягла на тому, що нам потрібно жити окремо.
Одружилися ми рік тому, нам із чоловіком по 25 років, ми обоє працюємо, непогано заробляємо. Але те, що ми живемо окремо, не влаштовує свекрів, які не перестають пропонувати нам переїхати до них, в їхню троячку.
До батьків чоловіка нам таки довелося переїхати, бо нас попросили терміново з’їхати з квартири, яку ми знімали, а нову не так просто швидко знайти.
Свекри нас радо прийняли, віддали нам окрему кімнату, влаштували пишний прийом в честь нашого переїзду, і на цьому закінчилася їхня гостинність. Тепер на мене постійно сипляться коментарі і зауваження, що я роблю не так. Не так мию посуд, не так варю борщ, не так перу речі.
Ми з чоловіком вирішили, що поки ми живемо у батьків, треба спробувати збирати на своє. Я, звичайно, хотіла б якомога раніше переїхати назад на орендовану квартиру, але розуміла, що якщо ми знову зніматимемо, то накопичити вийде ще не скоро.
У свекрів уже склався певний спосіб життя, звички, традиції, які йшли у розріз із нашими. Нам із чоловіком доводилося підлаштовуватись, адже це ми до них прийшли, а не вони до нас. Начебто нічого особливого, дрібниці, але коли цих дрібниць багато, то вже некомфортно.
Наприклад, свекруха відсторонила мене від приготування, кухня – це її царство. Це в м’якій формі вона пояснила мені в перші дні. Але проблема в тому, що мені не підходить те, що вона готує. Я кілька разів спробувала готувати сама, а мама чоловіка образилася.
Прибирання у неї у п’ятницю. А ми втомлені, хочеться відпочити, а свекруха ображається, що ми робимо все абияк, аби тільки відстали. Запитала, чому не у суботу чи в неділю, але вона сказала, що у вихідні треба відпочивати.
Таких маленьких і здавалося б незначних моментів вистачає. Ми з чоловіком не озвучували, що збираємо на своє житло. Живемо та живемо, грошей на комуналку та продукти свекрухи віддавали, дещо відкладали. А тут зайшла розмова про нову машину двоюрідної сестри чоловіка. Батько йому тоді сказав, що непогано б і нам накопичити на машину, але чоловік засміявся і сказав, що всьому свій час – спочатку треба квартиру купити.
Коли свекри почули, що ми збираємо гроші на власну квартиру, дуже образилися, почали нас переконувати, що їхня квартира і так дістанеться нам, то ж навіщо переплачувати банкам. Найгірше в цій ситуації, що вони зуміли переконати мого чоловіка, тому що нещодавно він мені задумливо сказав, що мама взагалі-то має рацію.
– Що ми в цю іпотеку вчепилися? Мама добре каже – он як добре живемо. А потім ця квартира все одно наша буде, – міркує чоловік.
– Коли вона наша буде? Років через сорок?
Чоловік сказав, що це думки вголос, але я все частіше зауважую, що він міркує, що батьки не молодшають, за ними скоро догляд знадобиться. Що платежі по іпотеці ми можемо і не потягнути, якщо я раптово піду в декрет. І ось все в такому дусі.
Ми продовжуємо поки що накопичувати, але я в чоловіка колишнього ентузіазму не бачу. Йому в квартирі батьків затишно, а мені ось ні. Мене, звичайно, свекруха навмисне не зачіпає, але в цьому будинку вона господиня, і так завжди буде.
Боюся, що якщо так все продовжиться, то чоловік зовсім перестане думати про своє житло. Не знаю, що робити – йти на знімання і продовжувати збирати по копієчці, чи залишитися і переживати, що свекруха сина від іпотеки відговорить.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
