– Ми не можемо її до себе забрати, у нас діти. Павлику, ти що, готовий заради своєї матері потіснити у комфорті своїх дітей? – улесливо говорила Настя, погладжуючи чоловіка по плечу.
Павло мовчав, не вистачало рішучості прийняти рішення. З однієї сторони він пообіцяв матері, що на зиму забере її до себе, щоб їй легше було. А з іншої – ні його дружина, ні навіть діти не хочуть, щоб бабуся жила з ними.
– Від неї погано пахне, – якось заявив Павлові його 12-річний син.
– А я не хочу віддавати бабусі свою кімнату, – стала просити 6-річна дівчинка тата, не везти літню бабусю до них.
Павло дуже любив і свою дружину, і своїх дітей. Дітей особливо, він заради них був готовий на все.
Але і маму свою він любив. Вона ж сама його виростила, сама в люди вивела, на кількох роботах працювала, щоб дати синові найкраще. Зараз мама хворіє, роки беруть своє, і одну залишати її в селі на зиму небезпечно.
Влітку хоч на вулицю можна вийти, з сусідами поговорити. А взимку, коли сніг замете усі стежки, одна радість у старенької – її кіт Мурчик.
Павло може б і не квапився так, але останній візит до матері наштовхнув його на невеселі думки. Стареньку ноги стали боліти, далі своєї хвіртки і не виходить. А що буде, як дощі почнуться, сніги заметуть? Це ж треба і води до хати принести, і дров, і в магазин за хлібом піти.
– Не хвилюйся, синку, ми з Мурчиком якось перезимуємо, – заспокоювала мама Павла.
– Та ні, мамо, ти по легенько збирайся, житимеш у нас взимку, а на весну разом вирішимо, що далі робити, і як бути, – скомандував Павло.
Рішення він приймав сам, не порадившись з дружиною, бо був упевнений, що вона не матиме нічого проти, адже їхня трикімнатна квартира, в якій вони зараз живуть, була в свій час куплена за його гроші.
Та Настя виявилася проти. Вона не була готова прийняти в їхнє розмірене життя свекруху, з якою в неї ніколи не було гарних стосунків. Не те, щоб вони були поганими, швидше – ніякими.
– Одна кімната наша, друга – сина, третя – доньки. Павло, ти подумав, де житиме твоя мама? – Настя з усіх сил намагалася пояснити чоловікові, що це безглузда ідея.
– Я ж пообіцяв. Я не можу її кинути. Це моя мама, – виправдовувався Павло. Та, зрештою, здався, і пообіцяв дружині, що не забиратиме літню маму до них.
А вночі йому приснився сон, страшний, в якому мами не стало. А покійний батько його картав, що він поганий син – не вберіг рідну неньку, яка у нього одна зосталася.
Прокинувся Павло ні світ, ні зоря, завів машину і кудись поїхав. Настя припустила, що це субота, і чоловік на ринок поїхав за продуктами.
Тому була вельми здивована, що чоловік повернувся під обід і не один, а з мамою, яка на руках тримала свого кота Мурчика.
Літня жінка відразу побачила відразу в очах невістки і внуків, які навіть не привіталися з бабусею.
– Мамо, поки-що спатимеш на кухні, тут на балконі є невеликий, але зручний диванчик. А я за кілька днів спробую ще щось придумати, – сказав Павло і наказав дружині накривати обідній стіл.
За обідом панувала повна тиша. Невістка зло сопіла, діти їли не відриваючись від своїх телефонів.
– Поїду я, синку, від вас. Відвези мене назад додому. Зайва я тут, вам заважати не хочу, – стала просити сина його старенька мама.
– Давай не будемо поспішати, зачекаємо кілька днів, а далі і побачим, – посміхнувся Павло.
Всю ніч чоловік не спав, думав, як краще зробити, щоб нікого не образити в цій ситуації.
– І що ти придумаєш? Ще одну кімнату докупиш? Чи когось з нас виженеш? – підкидала дров у вогонь дружина.
Кілька днів в хаті була повна мовчанка, і Павло просто не уявляв, що йому робити.
А якось він повернувся з роботи, а його маленька донечка каже:
– Тату, а можна бабуся з Мурчиком житимуть в моїй кімнаті? У мене місця багато, і ліжко дуже велике. Бабуся хороша, лагідна, вона мені такі казки розповідає, яких я і не чула ніколи. А Мурчик тепленький, він як ляже біля мене, то мені аж гаряче, і лоскоче мене своїми вусами, – розсміялася дівчинка.
– А чого це бабуся має жити в твоїй кімнаті? Я свою їй віддам, а сам на її диванчику розміщуся, я вже дорослий, – гордо озвався і синочок Павла.
Павло мовчав, бо ще не знав, якою буде реакція дружини. Та, на диво, Настя була налаштована позитивно, лише спитала у свекрухи, як їй краще буде.
– Бабусенько, ходи в мою кімнату, ти мені ще не всі казки розповіла, – обійняла літню жінку маленька дівчинка. – Ми з татком уже для Мурчика будиночок купили, він в моїй кімнаті, – хитро посміхнулася дитина.
Бабуся пішла облаштовуватися на новому місці, а Настя прийнялася за готування обіду.
– Дякую тобі, – промовив Павло.
– За що? – перепитала Настя.
– За розуміння. Ти в мене найкраща.
– Не знаю, Павле, як це працює, але відколи твоя мама живе з нами, у нас аура іншою стала, квартира наче якимось особливими теплом наповнилася. А діти які щасливі. Бідолашний Мурчик, Маринка його тепер ні за що в спокої не залишить. Одним будиночком не обійдеться. Скоро вона тебе потягне в магазин за одягом для Мурчика, вона вже ділилася зі мною своїми планами, – розповідала Настя, а її очі світилися.
Отаке воно – тихе просте людське щастя, коли всі, кого ти любиш, є поряд – здорові і щасливі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
