В цьому році я відпустку влітку приїхала, бо зазвичай я на Різдво додому їду. Але донька нарешті будинок збудувала, новосілля робили, і я дуже хотіла бути присутньою, адже дім зведений за мої гроші.
Я заробітчанка, вже 18 років я в Італії. Навіть самій не віриться, що майже третину свого життя я на чужині провела.
Моя подруга першою за кордон подалася, а потім і мене до себе покликала.
Я погодилася, бо розуміла, що іншого виходу заробити великих грошей у мене не було.
З чоловіком я давно розлучилася, добре, що хоч квартира від бабусі мені дісталася. В ній ми з донькою і жили.
Робота в мене була, але отримувала я мінімальну зарплатню, часто, до кінця місяця не вистачало, і потрібно було зичити у подруг чи родичів.
От від такого небагатого життя я і втікала, бо не хотіла, щоб і в доньки подібна доля склалася.
Маринка моя школу закінчила, в університет поступила, і тоді я вже вирішила, що студентку можна і саму залишити, а я погодилася на пропозицію подруги і поїхала на заробітки.
Перші гроші, які я заробила, я вклала в ремонт нашої квартири. Це вже потім я зрозуміла, що ці капіталовкладення були даремні. Бо будинок старий, квартира маленька, там скільки би грошей не вклав, вона вигляду не матиме.
А тут донька ще й заміж вийшла. Стали вони з чоловіком жити в нашій квартирі, бо у зятя взагалі не було ніякого житла.
Потім ми з Мариною порадилися, і вирішили, що будемо будинок будувати, до того ж, у мене була вже невелика земельна ділянка, яка в свій час мені в спадок дісталася.
Зятю ідея з будинком теж сподобалася, він сказав, що більшість робіт сам робитиме, щоб на майстрах зекономити.
Спочатку ми планували невеликий будиночок, але з часом апетити доньки і зятя стали рости, і в результаті вийшов палац в 2 поверхи плюс мансарда.
Ми дім будували майже 10 років, але воно того було варта. Я коли приїхала, глянула на цю красу, то аж запишалася собою, бо ж не даремно я на чужині гарувала скільки років – все ж, результат видно.
Та тривала моя радість недовго, бо коли я запитала, де моя кімната, донька здивовано на мене глянула, і відповіла запитанням:
– Мамо, а ти хіба в квартирі не залишаєшся?
Виявляється, для мене кімнати не передбачено, хоча я не раз дітям говорила, що як повернуся, то хочу жити з ними.
В принципі, особливої проблеми немає, адже і земельна ділянка, і будинок оформлені на мене.
Але саме ставлення до мене дітей мене дуже зачепило. Ну як так – збудувати палац на 2 поверхи, і не виділити в ньому місця для рідної матері?
Мені так гірко, що я навіть не знаю, чи хочу жити з ними, коли повернуся.
Поки їду назад в Італію. Не знаю, може до доньки дійде, і вона хоч вибачення у мене попросить?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.