«Їж, Миколо, а то ж вистигне!» — сестра сунула мені тарілку так завзято, що чайна калюжка миттю розлилася по клейонці.
Шматок пирога з капустою виглядав пишно і переконливо. Тісто товсте, рум’яне, щедро змащене смальцем. Я взяв його, надкусив. Капуста була пріснувата, зате цибулі Наталя точно не пожаліла.
— Смачно, — мовив я, пережувавши. — Кажи одразу, що сталося?
Наталя зчепила пальці в замок, поклала на них підборіддя і докірливо похитала головою.
— Ну чому одразу щось сталося? Рідна сестра вже й випічкою брата частувати не може? Забігла просто дізнатися, як твій ремонт просувається.
— Просувається. Але минулого разу, коли ти принесла пиріжки з вишнями, я цілі вихідні провів під твоєю машиною, міняючи ходову. А після пампушок ми з твоїм Тарасом тягли на п’ятий поверх ваш новий куточок. Причому Тарас на третьому згадав, що в нього спину схопило, і далі я просував той диван сам. Тож давай без передмов. У ванні кран тече чи пралка з ладу вийшла?
Сестра зітхнула і випросталася. Ілюзія безтурботного чаювання зникла.
— Санвузол, — коротко мовила вона. — Ми зі старим кахлем розібралися. Хотіли новий класти. А майстер, якого знайшли по знайомих, просто зник. Третій день на дзвінки не відповідає. У нас там голі стіни, митися до свекрухи ходимо. Миколо, виручай. Там роботи на пару вечорів. Дві стіни всього.
Я відсунув тарілку з пирогом.
— Наталко, у мене свій ремонт горить. Мені за кілька днів треба блоки на ділянку завезти, гараж зводити. Я час по хвилинах рахую, бетонозмішувач в оренді стоїть.
— Так ми ж сім’я! — Наталя сплеснула руками. — Хто допоможе, як не свої? Ми тобі теж підставимо плече. У Тараса ж бус вантажний. Він тобі ці блоки привезе і розвантажить. Безкоштовно! Ти нам ванну зробиш, а ми тобі з доставкою допоможемо. Згода?
Пропозиція була доречною. Доставка будівельних матеріалів з навантаженням зазвичай виходила в чималу копійку, а зайвих заощаджень під кінець будівництва не лишалося. Тарас чоловік міцний, удвох ми ту машину розвантажимо швидко.
— Кахель уже вдома? — уточнив я.
— Усе купили! І клей, і хрестики, і затірку. Усе в коридорі стоїть, переступаємо щодня.
— Завтра після роботи приїду. Ближче до вечора.
Наталя просяяла, чмокнула мене в щоку, підхопила порожню тарілку й вискочила з хати.
На наступний вечір я стояв у їхньому санвузлі. Те, що сестра назвала «розібралися з кахлем», насправді виглядало плачевно. Стару плитку вони збивали без жалю, місцями штукатурка відвалилася аж до самої цегли. Долівка була засипана сірим пилом та уламками.
Я дістав з рюкзака рівень і приклав до стіни. Перепад виявився величезним.
— Тут спочатку рівняти треба, а вже потім класти. За два вечори ми це точно не зробимо.
Наталя тулилася в дверях.
— Миколо, ну ти ж майстер. Зроби якось так, аби трималося. Нам не для виставки, нам для себе. Головне, щоб охайно було.
Я мовчки дістав шпатель. З родичами сперечатися — собі дорожче. Почнеш пояснювати технологію — образяться, скажуть, що гордуєш або ціну собі набиваєш.
За якийсь час я замішав першу порцію клею. Плитку доводилося підрізати на балконному порозі, щоб не запилювати всю квартиру. Матеріал виявився примхливим, ламався нерівно і потребував терпіння.
Наталя «допомагала». Помочі з того було небагато: вона поставила ослінчик у коридорі, сіла з кружкою чаю і беззупинно балакала.
— Я Тарасові казала: навіщо нам світла? Світла у всіх є. Давай візьмемо щось яскравіше. А він уперся. Каже, світла візуально робить приміщення більшим. Миколо, як гадаєш?
— Робить, — відповів я, притискаючи чергову квадратну плитку до стіни й легенько постукуючи гумовим молотком.
— От і я кажу. А він слухати не хоче. Ой, Миколко, а воно там не косо пішло?
Я відклав інструмент і витер чоло.
— Наталко, йди краще відпочинь. Я сам усе зроблю.
— Та я ж просто поруч посиджу, аби тобі сумно не було!
Пізно ввечері я мив інструмент у кухонній раковині. Спину тягнуло, руки гули від втоми.
— Завтра докладу верхній ряд і затру шви, — сказав я. — А де чоловік твій? Хоч би зайшов.
Наталя метушилася біля плити, розігріваючи мені вечерю.
— Та він так стомився на роботі. Прийшов і одразу ліг. Я вже не стала його турбувати. Йому ж скоро тобі блоки возити, хай сили набирається.
Наступного дня я приїхав раніше, щоб швидше закінчити. Робота йшла повільно, кожен верхній край доводилося виміряти до міліметра.
Сусід знизу завітав десь о восьмій вечора.
— Хлопці, ви там довго ще стукати будете? У мене діти вкладаються.
Я вийшов у коридор із залишками матеріалу в руках.
— Вибачте, трохи лишилося. Останні деталі підганяю.
— Брат сестрі помагає? — чоловік зітхнув. — Ясно. Справа добра, але давайте вже до тиші діло водити.
За годину я закінчив. Шви були акуратно затерті, приміщення геть змінилося. Зникла стара сірість, з’явилися рівні й чисті лінії. Я протер поверхню вологою губкою. Вийшло гарно, аж сам порадів своїй праці.
Я склав речі в торбу. Наталя стояла на порозі й щиро раділа.
— Миколко! Ну яка краса! Ідеально! Краще за будь-якого фахівця. Я Тарасові зараз знімлю, він здивується.
Я закинув сумку на плече.
— Радий, що подобається. Тепер давай про наше. Завтра зранку я чекаю на складі. Оплачую блоки, а Тарас хай під’їжджає на завантаження. Скинь мені його новий номер.
Наталя перестала усміхатися. Вона провела пальцем по свіжому кафелю, опустила очі й почала перебирати край кофти.
— Миколо… Тут така справа.
Я зупинився. Торба в руках здалася важчою.
— Яка справа?
— Тарас не зможе завтра. І післязавтра теж.
— Авто зламалося? — запитав я якомога спокійніше.
— Ні, — вона переступила з ноги на ногу. — Йому з роботи запропонували поїздку на риболовлю. Поблизу річки, з ночівлею. Зібралася компанія. Він ще від учора поїхав. На нашій машині, бо туди ж і намети, і речі треба було скласти.
У коридорі стало зовсім тихо.
— Від учора, — повільно мовив я. — Тобто коли ти сиділа поруч і розказувала, що він спить після зміни… його вже не було в місті?
Наталя підняла на мене очі, у яких читалася щира образа.
— Миколю, а як я мала тобі сказати? Ти б одразу відмовився! Сказав би, що нічого робити не будеш, розвернувся б і пішов! А мені як жити в цьому розгромі? Я ж жінка, мені елементарні умови потрібні!
— Ти мене просто обдурила, щоб отримати безкоштовну роботу.
— Я не дурила, я просто не хотіла тебе засмучувати! — голос сестри став голоснішим. — Ну чому ти все міряєш вигодою? Я тобі й пироги печу, і турбуюся, а ти тільки про свої блоки думаєш! Ми ж рідні люди! Свої люди не вираховують послугу за послугу! Подумаєш, блоки. Знайдеш когось із машиною, довезеш. У тебе ж є можливість. А у нас зараз кожна копійка на рахунку.
Я дивився на сестру. На її обурене обличчя, на ровненьку затірку за її спиною. Сперечатися не було сенсу. Пояснювати про втрачений час, про ціни на оренду техніки, про свої плани — марна справа. У її уявленні вона була слабкою, якій усі мусять допомагати. А я — дужий, я якось упораюся сам.
Я поправив сумку.
— Нехай затірка сохне. Сантехніку раніше вихідних не чіпайте, хай усе вляжеться.
Я розвернувся й вийшов, спокійно зачинивши за собою двері.
Зранку йшов дрібний дощ. Я стояв біля будівельного майданчика поруч із піддонами.
— Що, вантажимо? — запитав продавець. — Де твоя машина?
Я дістав телефон, відкрив оголошення й набрав перший номер з перевезень.
— Доброго дня. Вільний? Треба забрати будівельні блоки, завезти на ділянку й допомогти розвантажити.
— Домовимося, — відповів чоловік у слухавці. — За пів години буду.
Водія звали Степан. Спокійний, кремезний чоловік. Він мовчазно підігнав авто, ми почали працювати. Блоки були важокі й шершаві, але ми рухалися впевнено.
Ми працювали без зайвих слів. Взяв, переніс, поклав. Жодних розмов про родинні обов’язки, жодних докорів, жодних пирогів. Простий і зрозумілий ритм.
Коли останній блок опинився на землі, я витер руки й дістав гаманець. Розрахувався за послугу повністю, як і домовлялися.
Степан узяв плату, подякував і сказав:
— Добре пророблена робота. Якщо треба буде ще щось підвезти — телефонуй, завжди радий допомогти.
Автомобіль поїхав. Я лишився сам серед тиші на своїй ділянці. Дощ крапав по сірих блоках. Розрахунок за доставку виявився помітним для мого бюджету, але справа була геть не в цьому.
Усередині з’явилося дивне відчуття спокою. Я нікому нічого не був винен. Ніхто не тримав мене на гачку «родинного боргу». Я сплатив за працю, і працю було виконано. Чесний і прозорий обмін.
До кінця місяця будівля гаража вже мала дах. Я закінчував останні деталі, коли біля хвіртки почувся сигнал авто.
З машини вийшла Наталя, а з боку пасажира поважно вибрався Тарас. Він виглядав відпочилим і задоволеним.
Вони підійшли ближче. Наталя тримала в руках контейнер.
— Миколко, привіт! Ми проїжджали поруч, вирішили зазирнути. Я тобі млинців напекла, з м’ясом!
Тарас простягнув руку для привітання.
— Здоров, Миколо. Ну ти й розвернувся тут! Рівно все виклав, молодець. А я от намагаюся надмірно не навантажуватися.
Я потиснув йому руку, взяв у сестри контейнер.
— Дякую. Млинці — це добре.
— Миколо, — Наталя стишила голос. — Ми чого прийшли. Мама бідкається, у неї балкон геть старий. Рами дерев’яні, дме з усіх щілин. Скоро холоди. Ми з Тарасом матеріали купимо, а ти б заскочив на вихідних, підправив там усе, пластиком обшив. Там же роботи на день. Хто, як не ти, матері допоможе?
Тарас ствердно кивнув, крутячи ключі на пальці.
Я відкрив контейнер. Млинці пахли апетитно. Закрив крышку, дістав із кишені невелику картку й простягнув сестрі.
— Що це? — не зрозуміла вона.
— Це контакт майстра, — мовив я спокійно. — Він робить балкони. Якісно й надійно. Я з ним уже балакав. Скажете, що від мене — зробить невелику знижку.
Обличчя Наталі почало змінюватися, вона розгублено перезирнулася з чоловіком.
— Ти що, жартуєш? — мовила сестра. — У мами ж пенсія невелика! Які майстри? У тебе ж золоті руки! Тобі для матері одного дня шкода?
— Для матері не шкода. Я сам оплачу половину роботи цього майстра. Іншу половину закриєте ви з Тарасом. Матеріали — з вас, як і казала. До кінця тижня все буде готово.
— Та як ти можеш усе переводити на гроші! — сплеснула руками Наталя. — Ми ж одна сім’я!
Я подивився на свіжі стіни гаража, на рівні блоки. Згадав той дощовий день, водія Степана й чітку, чесну домовленість.
— Саме тому, що ми сім’я, — відповів я м’яко. — Рідні люди мають поважати одне одного й не хитрувати. Майстер зробить добре, не сумнівайся. А млинці я з’їм з чаєм.
Я повернувся й пішов до своєї робочої побутівки. За спиною грюкнули двері авто, зашумів двигун, і машина швидко поїхала геть.
Я зайшов усередину, поставив чайник. Відкрив контейнер, узяв млинець. Начинкою виявився здебільшого рис із невеликою домішкою фаршу. Але я лише посміхнувся. За все в цьому житті доводиться платити, і іноді такий рис — це найменша ціна за власний спокій.
