Ми з Степаном разом півтора роки. Він розлучений, є донька, яка залишилася жити з колишньою дружиною. Квартира була її, тому Степан після розлучення переїхав до своєї мами.
Мені 34 роки, 10 років тому я була одружена, але стосунки не склалися і через рік після весілля ми розлучилися. Дітей із колишнім чоловіком у нас не було. Степан був на рік старший за мене. Стосунки наші розвивалися неймовірно швидко і через кілька місяців Степан вирішив познайомити мене зі своєю мамою, Антоніною Федорівною.
Мама Степана була вдовою, він у неї єдиний син, було видно, що вона дуже хвилюється про його майбутнє. До мене вона поставилася добре, нахвалювала мене, розпитувала про сім’ю, про роботу, плани на життя. Вийшли ми з нею на кухню, а Степан тим часом пішов на балкон подихати.
А Антоніна Федорівна тим часом вирішила зі мною поговорити.
– Ось ти сказала, що маєш свою квартиру? Це, звичайно, добре, але колишня моя невістка саме на цьому і спіткнулася.
Як повідала мені мама Степан, Ольга, так звати колишню невістку Антоніни Федорівни, весь час дорікала чоловікові тим, що вони живуть на її території. Мовляв, нічого свого чоловік не нажив, вона господиня і робитиме і говоритиме у своєму житлі все, що їй заманеться.
– А кому таке сподобається? І добре б, якби Оля сама собі квартиру заробила і купила, так ні, бабусина спадщина, – скаржилася мені майбутня свекруха.
Слова Антоніни Федорівни я запам’ятала. Ще за чотири місяці ми з Степан стали жити разом. Я не наполягала на офіційному розписі, мені цього не треба.
Але Антоніна Федорівна була проти, вона наполягала на тому, щоб ми офіційно оформили свої стосунки. На випадок, якщо ми надумаємо брати спільне житло, щоб Степан не залишився при своїх інтересах.
Після цього ми обговорили все з Степан та вирішили вести роздільний бюджет. На комуналку і загальні витрати ми скидалися, а з своєї частини Степан платив аліменти на дочку, відкладав на квартиру. Я теж витрачала те, що в мене залишається, на власний розсуд.
Але коли треба було щось в квартирі полагодити – кран чи розетку, він не хотів нічого робити, аргументуючи це тим, що це не його квартира і він в ній не господар.
– Ми ж тут живемо, і ти також! – кажу.
– Ну так квартира ж твоя, та й потім, у нас окремий бюджет, – відповів Степан, – а я так і знав, що рано чи пізно ти мені дорікнеш тим, що я тут живу!
Ми майже тиждень не розмовляли. Я найняла майстра, який все полагодив, але мені було прикро: прати, прибирати, готувати — це я мушу, раз «дружина», а полагодити — не його діло, бо квартира не його?
Свекруха стала на сторону сина, мовляв, він не хоче вкладатися, бо це не його.
А потім почалося взагалі щось незрозуміле. Степан став ходити до мами по кілька разів на тиждень і ремонтувати все в її квартирі, і нові речі туди купляти. Пояснював, що це його синівський обов’язок.
Я мовчала поки він не став ходити до своєї колишньої дружини і так само вкладатися в її квартиру, мовляв, там живе його донька, він для неї старається.
Я збирала речі Степана і сказала, що більше не хочу жити з ним. Нерозумно продовжувати жити з чоловіком, який думає про комфорт мами, дочки, але якому байдуже на комфорт жінки, яка йому пере, готує, прибирає.
– А я так і думала, – зателефонувала мені Антоніна Федорівна, – що і ти про квартирне питання спіткнешся. Ти повелася так само, як і Ольга. Ти дорікнула мого сина своєю квартирою, дала йому зрозуміти, що він мешкає на твоїй території.
Пояснювати щось свекрусі я не стала. Просто вирішила, що з цими людьми мені більше не по дорозі.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.