Мій чоловік – єдиний син у мами. І хоч Артему вже 30 років, свекруха ніяк не може змиритися з тим, що її син виріс, і час уже відпустити його в доросле життя. Одружилися ми три роки тому, весь цей час вона наполягає на тому, що ми маємо жити разом із нею. Але жити із нею непросто.
Після весілля без зайвих обговорень ми переїхали до Варвари Дмитрівни. Вона вирішила, що так нам буде простіше накопичувати на свою квартиру. В принципі, гарне рішення, тому я погодилася.
До того я була рік знайома з мамою чоловіка. Вона справляла враження доброї дбайливої жінки. Але тільки переїхавши до неї, я зрозуміла, яка вона людина, і що вона не має уявлення про особисті межі. Все їй треба знати, у всьому брати участь, кожну секунду бути поруч із сином.
Ми приходили з роботи і мали сідати пити з нею чай, розповідаючи, як пройшов наш день. Такі посиденьки могли тривати до глибокої ночі. Свекруха на пенсії, їй вранці на роботу не вставати.
Беру прасувати чоловікові сорочку, вона мене зупиняє, мовляв, вона краще впорається. Ми хочемо сходити в гості, вона відразу засмучується, бо ми її залишаємо. Вона могла спокійно зайти без стуку до нас у кімнату, сісти на ліжко і почати розмовляти, цікавитися, а що ми робимо. Це було не до вподоби ні мені, ні чоловікові.
Тоді я запропонувала з’їхати на знімну. Ну, це ж не справа, що ми постійно втрьох. Артем зі мною погодився. Свекруха відразу сказала, що цього не допустить.
– Синку, я ж не вічна, без мене ти ще наживешся, а поки я жива, треба жити разом, – вмовляла свекруха.
Варвара Дмитрівна обіцяла, що тепер поводитиметься менш нав’язливо. Але свою обіцянку свекруха тримала рівно тиждень, а потім тихенько почала знову лізти скрізь, постійно бути присутньою і перетягувати ковдру на себе. Ми їздили до знайомих в гості, то вона по черзі кожні пів години назвала то мені, то чоловікові, з’ясовуючи, коли ми приїдемо.
Коли ми повернулися додому, речі в моїй шафі були старанно поскладані, свекруха навіть залізла в мою сумочку. Ми мовчки стали збирати валізи, вона знову влаштувала спектакль. Але цього разу ми пішли. Щоправда окремо прожили лише три місяці, а потім Варвара Дмитрівна занедужала, і нам довелося знову переїжджати до неї.
Поки що у нас не вистачає духу, щоб залишити її одну. Начебто і шкода її, але і своїм життям хочеться пожити, а не бігати няньчитися з дорослою жінкою. Не знаю, що робити. Жити з нею неможливо, окремо вона не дає.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
