— Якщо ти сьогодні не приїдеш на город, то в тебе більше немає батьків, — спокійно, майже буденно сказала мати у слухавку.
Вона навіть не кричала.
Просто вимовила це тим особливим голосом, яким зазвичай оголошують вироки, і натиснула відбій.
Максим повільно опустив телефон на край кухонного столу.
За стіною, у дитячій, тихо заплакав молодший син, чотиримісячний Павлик.
Малюк уже третю ніч поспіль не давав заплющити очей, бо саме різалися перші зубки.
Ясна розпухли, дитина крутилася дзиґою, і вони з дружиною спали по черзі, вловлюючи якісь уривки по сорок хвилин.
Максим підійшов до вікна і притиснувся лобом до прохолодного скла.
На подвір’ї сіріло похмуре небо, сусіди неспішно вигулювали собак, а в нього всередині все стискалося від тупої безвиході.
Сьогодні була субота.
Єдиний вихідний за останні два тижні, який він сподівався провести вдома.
Просто виспатися.
Просто допомогти дружині потримати малого на руках, доки вона спокійно помиє голову чи хоча б вип’є теплої води.
Максим працював інженером у будівельній компанії.
Робота забирала всі сили, проєкти постійно горіли, креслення доводилося переробляти ночами, але він не міг собі дозволити скаржитися.
У них була родина, орендована квартира з постійними платежами, кредити за дрібну побутову техніку, щоденні підгузки, дитячі суміші та ліки.
Всі фінансові клопоти тягнув він один.
Дружина отримувала скромну соціальну допомогу від держави, якої ледь вистачало на аптеку для немовляти.
У коридорі почулися тихі кроки.
До кухні зайшла Мар’яна.
Вона тримала Павлика біля грудей, тихенько гойдаючи його в такт своїм крокам.
Під очима в неї залягли темні тіні, волосся було поспіхом зібране у вузол, а домашня футболка висіла так, ніби стала на два розміри більшою.
За останні місяці вона дуже схудла.
Не тому, що сиділа на якихось дієтах, а просто забувала поїсти.
Коли весь день минає між пранням пелюшок, кашами старшого сина і колисанням меншого, їжа перестає бути потребою.
— Хто дзвонив? — пошепки запитала вона, боячись сполохати чуйний сон немовляти.
— Мама, — так само тихо відповів Максим.
Мар’яна гірко посміхнулася, навіть не підводячи погляду.
Вона все зрозуміла без зайвих слів.
— Чекають?
— Чекають. Каже, картопля сохне, грядки заростають, а ми прохолоджуємося.
— Максиме, ти ж обіцяв, що цього тижня залишишся вдома. Ти ж сам на ногах ледве стоїш.
— Я знаю, Мар’яно. Я все знаю.
З дитячої кімнати почулося тупотіння босих ніжок.
До кухні забіг старший син, трирічний Назарчик.
Хлопчик був сонний, вередливий і вже з порога скривив губки, бо не знайшов на видному місці свою улюблену пластикову вантажівку.
— Не хочу кашу! — заявив він з порога, схрестивши руки на грудях. — Хочу печиво!
— Назаре, спочатку поснідаємо нормальним сніданком, — спробував лагідно переконати його батько.
— Ні! Не хочу кашу! Хочу синю тарілку! Де синя тарілка?
Сльози вже стояли в очах дитини, і Максим знав, що через секунду почнеться гучний плач, від якого прокинеться Павлик.
Він поспіхом дістав із шафи потрібну миску, налив теплого молока, але Назарчик просто відштовхнув її ручкою.
Мар’яна важко опустилася на стілець, заколисуючи малого, що знову почав квилити.
У цій маленькій кухні щоранку повторювалося одне й те саме: втома, дрібні клопоти, відсутність сил і постійне відчуття провини перед усіма одразу.
А за містом, у селі, жила інша реальність.
Там у батьків було сорок соток городу.
Священна земля, на якій минуло все дитинство Максима.
Його батько, Василь Петрович, усе життя пропрацював електриком, а після виходу на пенсію вирішив, що тепер вони мають повністю забезпечувати себе самі.
Мати, Галина Дмитрівна, колишня вчителька, підтримала цю ідею з особливим завзяттям.
У них було все: картопля, від якої ломилися спини, довгі рядки моркви, буряків, цибулі, часнику, квасолі, дві великі теплиці з помідорами та огірками, малинник і величезна плантація полуниці.
Вони не саджали трохи для задоволення.
Вони робили це так, ніби попереду чекала голодна облога.
Кожна весна перетворювалася на випробування на витривалість.
Кожне літо — на нескінченну боротьбу з бур’янами.
А кожна осінь закінчувалася тим, що половина врожаю просто гнила в погребі, бо ніхто не міг з’їсти стільки картоплі.
Коли Максимові було двадцять, він сприймав це як належне.
Приїжджав, копав, носив мішки, полов до темряви, витирав піт і мовчав.
Усі так жили довкола, і йому здавалося, що це єдиний правильний спосіб виявити повагу до батьків.
Але з роками з’явилася своя сім’я.
Народився Назарчик.
Часу ставало дедалі менше, втома накопичувалася, а вимоги батьків не зменшувалися ні на йоту.
«Ми для кого все це робимо? — завжди казала мати, коли син намагався натякнути, що город завеликий. — Ми для вас стараємося! Щоб діти їли все домашнє, чисте, без хімії з базару!»
Спроби пояснити, що дітям потрібен живий, усміхнений батько, а не мішок картоплі, розбивалися об глуху стіну нерозуміння.
Минулого року, коли Мар’яна була на сьомому місяці вагітності, Максим уже хотів відмовитися від посадки.
Але батько тоді зателефонував і сказав глухим голосом:
— Якщо не приїдеш, я сам піду копати. Хай мені там спину заклинить, хай тиск підскочить, але посаджу. Щоб люди не сміялися, що город пустує.
І Максим поїхав.
Поїхав, проклинаючи все на світі.
Він гнув спину на полі, а Мар’яна сиділа на лавці під яблунею з важким животом, прикриваючи очі від пекучого сонця, і слухала повчання свекрухи про те, що раніше жінки народжували і відразу йшли жати.
Тепер на руках було двоє дітей.
І сьогодні Максим уперше в житті вирішив залишитися вдома.
Він підійшов до плити, налив собі трохи теплої води з чайника, зробив ковток.
Руки ледь помітно тремтіли.
Слова матері все ще стояли у вухах: «У тебе більше немає батьків».
Він сподівався, що це просто хвилинний спалах гніву.
Що вона охолоне, піде поратися біля курника, а ввечері вони спокійно поговорять.
Максим узявся допомагати дружині.
Поки Мар’яна годувала малюка, він нагодував Назарчика, зібрав розкидані іграшки, завантажив у машинку чергову партію дитячого одягу.
Потім став мити підлогу у передпокої.
Звичайна субота простої родини, де кожен намагається полегшити життя іншому.
Опівдні телефон задзижчав.
На екрані висвітилося ім’я тітки Марії, рідної сестри батька.
Максим важко зітхнув, витер долоні об штани й відповів:
— Алло, тітко Маріє, доброго дня.
— Який він добрий, Максиме? — голос родички тремтів від напускного жалю. — Твоя мати лежить у хаті, не встає. Серце хапає, тиск підскочив, капають ліки. А батько сам пішов на город із сапою! Старий чоловік, у якого ноги ледве ходять! Як тобі не соромно?
— Тітко, у нас немовля не спить, дружині важко, я сам два тижні без вихідних працював…
— Та що ви зараз за молодь така квола пішла! — перебила вона повчальним тоном. — Ми в твої роки і дітей виховували, і господарство тримали, і на роботу бігали! Ніхто не вмирав від втоми! А ви тільки й знаєте, що скаржитися! Мати тобі все життя віддала, а ти на один день не можеш приїхати помогти?
— Я пропонував найняти людей. Я готовий заплатити з власної кишені тим, хто все скопає і прополе.
— Чужі люди на батьківському городі? — сплеснула руками тітка через слухавку. — Та де це видано, щоб чужі руки копалися в нашій землі, коли рідний син живий і здоровий? Сором який перед селом! Подумай добре,Максиме, бо гріх на душу береш.
Вона кинула слухавку.
Максим повільно сів на тумбу для взуття.
У скронях монотонно стукало.
Він не відчував злості, лише якусь неймовірну, важенну порожнечу.
Через п’ятнадцять хвилин зателефонував двоюрідний брат Сергій.
Сергій уже кілька років жив окремо, на батьківські городи не з’являвся взагалі, бо «будував кар’єру», але мораль почитати не полінувався:
— Максе, ну ти даєш. Мені мати щойно дзвонила, плаче. Ти чого старого до сказу доводиш? Приїдь на дві години,махни сапою для годиться, хай заспокояться. Тобі важко, чи що?
— Сергію, якщо це так просто — поїдь сам. Ти ж сьогодні вихідний.
— Ну, в мене свої плани, друже. Я ж заздалегідь домовлявся з друзями. А ти все-таки рідний син, вони на тебе сподівалися.
— Я теж рідний син, Сергію. Але ще я батько для двох маленьких дітей, які бачать мене тільки тоді, коли я приходжу з роботи і падаю з ніг.
Брат пробурмотів щось невиразне про те, що «з батьками сваритися не варто», і поспіхом завершив розмову.
Мар’яна вийшла з кімнати, тихо зачинила двері й підійшла до чоловіка.
Вона опустилася біля нього, поклала голову йому на коліна.
— Може, поїдеш? — тихо спитала вона. — Якось перетерпимо тут самі. Назарчик покапризує та засне, Павлик теж заспокоїться. А там хоч скандалу не буде.
Максим подивився на її бліде обличчя, на сухі губи, на тонкі зап’ястя.
Він уявив, як вона сама тягає важкий дитячий візочок без ліфта, як намагається приготувати обід однією рукою,доки він на сорокаградусній спеці доводитиме батькам свою синівську любов через кількість виполотих рядків.
— Ні, — твердо сказав він. — Не поїду.
— Вони ж не пробачать тобі, Максиме. Ти ж знаєш свою маму. Вона місяцями мовчатиме.
— Нехай мовчить. Якщо ціна нашого спокою в родині — це моє повне підкорення, то я більше не можу платити цю ціну. Я просто зламаюся, Мар’яно. А якщо зламаюся я — хто годуватиме вас?
Ці слова прозвучали так тихо і просто, що Мар’яна нічого не відповіла.
Вона лише міцніше обійняла його за ноги.
Потім була довга, напружена тиша.
Телефон Максима ще кілька разів вібрував — приходили повідомлення у родинну групу.
Мати написала коротке повідомлення:
«Дякую за турботу, синку. Ми з батьком усе зрозуміли. Самі доживемо свій вік, без вашої ласки».
Слідом за цим із групи вийшла тітка Марія, потім хрещений, а під вечір група взагалі спорожніла.
Це була показова, холодна демонстрація відчуження.
Так буває у великих родинах, де любов вимірюється не теплими обіймами чи щирими розмовами, а кількістю виконаної роботи та беззаперечним послухом.
Увечері Максим уклав Назарчика спати.
Хлопчик нарешті заспокоївся, притиснувся до батькового плеча і тихо сопів, тримаючи в ручці ту саму синю машинку.
Максим сидів біля дитячого ліжечка в темряві й думав про своє дитинство.
Він згадав, як йому було сім років.
Стояло спекотне літо, сусідські хлопці бігали на річку купатись, а його ставили на город.
«Спочатку прополиш п’ять рядків, потім підеш», — казала мати.
Він полов, здирав пальці до мозолів, плакав від пекучого сонця, але намагався зробити швидше.
А коли закінчував, мати виходила, дивилася прискіпливим поглядом і казала:
«Отут зілля пропустив, і там осот стирчить. Нікуди ти не підеш, доки не переробиш як слід».
І він залишався.
І так минали роки.
У нього ніколи не питали, про що він мріє.
Не питали, чи йому подобається малювати креслення, чи втомився він після університету.
Головним мірилом його вартості завжди була корисність у господарстві.
Якщо допоміг викопати картоплю — хороший син.
Якщо затримався на роботі чи захотів провести вихідний із власною дитиною — невдячний егоїст, який забув батьківську ласку.
Минув тиждень.
Справжній, довгий тиждень мовчанки.
Ні мати, ні батько не дзвонили жодного разу.
Максим щодня дивився на екран телефона, ловлячи себе на тривожному очікуванні.
Він боявся побачити знайомий номер, бо знав, що там знову будуть докори, але водночас душа нила від неприємного відчуття, що між ними виросла глуха стіна.
На роботі справи йшли важко.
Керівництво вимагало здати розрахунки до кінця місяця, доводилося сидіти за монітором до пізнього вечора.
Повертаючись додому в переповненій маршрутці, Максим дивився у вікно на вечірнє передмістя й відчував, як життя перетворюється на нескінченний день бабака.
У середу Мар’яна сказала:
— Може, подзвониш батькові? Він же все-таки старший, може, соромиться сам набрати.
— Батько ніколи не соромиться, Мар’яно. Він просто чекає, коли я приповзу просити вибачення.
— Але ж це твої батьки…
— Я знаю. І я їх люблю. Але якщо я зараз знову зроблю вигляд, що все гаразд, і поїду копати в наступну суботу — це триватиме вічно. Доки мені не виповниться п’ятдесят, а Назарчик не виросте і не почне замість мене полоти їхні нескінченні бур’яни.
На десятий день мовчанки Максим не витримав.
У суботу вранці він набрав батька.
Гудки йшли довго, монотонно, тягуче.
На шостому гудку слухавку нарешті підняли.
— Слухаю, — пролунав сухий, утомлений голос Василя Петровича.
— Тату, доброго дня. Як ви там?
— Як ми? А тобі що до того? Живі поки що.
— Тату, ну навіщо ти так? Я просто спитати, як ваше здоров’я, як мама.
— Мама лежить. Тиск не падає. А я город досаджую. Сам. Без помічників. Нічого, ми звикли. Нас життя вчило розраховувати тільки на себе.
— Тату, я ж просив не йти туди самому! Я ж казав, що пришлю людей, найму когось із села, дам за це гроші!
У слухавці запала довга, важка пауза.
Чути було, як батько важко дихає, ніби щойно підняв важкий мішок.
— Мені не треба твої найманці, синку, — тихо, але з виразною гіркотою промовив Василь Петрович. — Мені треба було, щоб мій рідний син приїхав. Щоб ми разом стали біля тієї борозни, як колись. Щоб ти побачив, що батько старіє, що в мене вже руки тремтять лопату тримати. А ти гроші суєш. Думаєш, за гроші все купити можна?
— Я не відкупляюся, тату! Я просто не маю сил розриватися між роботою, дітьми і вашим господарством! У мене самого тиск скаче, я не спав нормально вже кілька місяців!
— Ми теж не спали, коли тебе ростили, — відрізав батько. — Ми ночами не спали, на трьох роботах горбатилися,щоб у тебе все було не гірше, ніж у людей. А ти тепер сидиш у своїй теплій квартирі й пальці загинаєш, скільки годин недоспав. Соромно мені перед людьми, синку. Сусіди питають: де твій Максим, чого не їде? А я очі ховаю і брешу, що ти у відрядженні.
— Не треба брехати, тату. Скажи правду: у сина своя сім’я, двоє дітей, і він проводить вихідні з ними.
— Родина починається з поваги до старших! — підвищив голос батько. — Якщо ти своїх батьків ні в що не ставиш, то й твої діти тебе на старість викинуть на смітник! Запам’ятай мої слова!
Знову пролунали короткі гудки.
Максим сидів на ліжку, опустивши голову на руки.
Усередині все горіло від несправедливості.
Він не був п’яницею, не був ледарем, ніколи не просив у батьків допомоги, заробив на все сам, піклувався про дружину, любив синів.
Але в очах власного батька залишався зрадником тільки тому, що не приїхав посадити картоплю.
Мар’яна підійшла, тихенько сіла поруч і мовчки погладила його по спині.
Вона не говорила банальних слів розради, бо розуміла: жодні слова зараз не загоять цю відкриту рану.
Минув ще один тиждень.
Наближалися перші теплі літні дні.
У селі починалася пора підгортання картоплі.
Максим твердо вирішив більше не дзвонити першим.
Він намагався зосередитися на своїй родині.
У неділю вони вперше за довгий час вийшли всі разом у парк біля будинку.
Назарчик бігав по траві, сміявся, ганявся за голубами, а Павлик мирно спав у візочку під тінню старих каштанів.
Мар’яна нарешті трохи розслабилася.
Вона навіть посміхалася, дивлячись, як чоловік кумедно підкидає старшого сина на руках.
У цю мить Максим зловив себе на думці, що це і є справжнє щастя.
Ось ці прості, тихі хвилини, коли ніхто нікому нічого не винен, коли поруч рідні люди, яким ти потрібен просто живим і спокійним, а не замученим робітником із лопатою в руках.
Але ввечері все знову повернулося.
Близько дев’ятої вечора на телефон Мар’яни прийшло повідомлення від свекрухи.
Галина Дмитрівна написала довгого, сповненого болю листа.
Вона писала, що вони з батьком переписали заповіт.
Що будинок і вся земля після їхньої смерті перейдуть племіннику Сергію, бо він «хоча б дзвонить щотижня і питає про здоров’я».
А Максим, мовляв, відрізав себе від роду сам, коли вибрав сидіти в чотирьох стінах замість допомоги рідній матері.
Мар’яна мовчки протягнула телефон чоловікові.
Максим прочитав текст два рази.
Дивно, але він не відчув ні образи, ні гіркоти.
Здавалося, якась невидима нитка, що зв’язувала його з минулим усі ці тридцять років, просто луснула з тихим,глухим звуком.
— Вони думають, що мені потрібна їхня земля, — тихо сказав він, повертаючи телефон дружині.
— Максиме, це просто образа говорить. Вона хоче тебе зачепити, спровокувати, щоб ти прибіг і почав виправдовуватися.
— Я знаю. Але я не прибіжу. Нехай віддають усе Сергію. Нехай Сергій забирає сорок соток, старий будинок,погреби й сараї. Тільки нехай він тепер їздить туди щосуботи з квітня по листопад. Нехай він гне спину, слухає докори й відчуває себе вічно винним.
Він підійшов до вікна.
Нічне місто світилося тисячами вогників.
Десь там, у селі, в темряві стояла стара хата, де двоє літніх людей щиро вірили, що земля — це найголовніше в житті.
Вони готові були пожертвувати стосунками з рідним сином, не бачити, як ростуть онуки, аби лише не поступитися своїми принципами і не відмовитися від зайвого мішка картоплі, який нікому насправді не був потрібен.
Минуло два місяці.
Стояла середина літа.
Зв’язок між сином і батьками так і не відновився.
Іноді в спільних знайомих Максим чув новини: батько все-таки найняв трактор, щоб підгорнути поле, бо спина зовсім відмовила.
Мати кілька тижнів пролежала в лікарні з високим тиском.
Сергій, якому пообіцяли спадок, приїхав рівно один раз на шашлики, покрутився пів дня, сказав, що в нього алергія на пилок, і більше на городі не з’являвся.
Усі родичі, які так голосно соромили Максима телефоном, раптом виявилися дуже зайнятими своїми справами.
Ніхто з них не взяв у руки сапу, ніхто не приїхав полоти безкраї грядки буряків.
Усі співчували на відстані, давали поради телефоном, але до реальної праці бажаючих не знайшлося.
Одного ранку наприкінці липня у двері квартири Максима хтось тихо подзвонив.
Він якраз збирався на роботу, зав’язував шнурки у передпокої.
Мар’яна тримала на руках Павлика, який уже навчився дзвінко агукати й усміхатися до кожного сонячного променя.
Назарчик будував на килимі високу вежу з кубиків.
Максим відчинив двері й занімів.
На сходовому майданчику стояв батько.
Василь Петрович дуже постарів за ці місяці.
Він схуд, плечі опустилися, волосся на скронях стало зовсім білим, як зимовий сніг.
У руках він тримав невелику плетену корзинку, накриту чистою білою полотняною серветкою.
Вони дивилися один на одного кілька довгих, нескінченних секунд.
Батько дивився знизу вгору, переминаючись з ноги на ногу в старих, але начищених туфлях, і було видно, як тремтять його пальці, що міцно стискали ручку кошика.
— Пустиш? — тихо запитав старий.
Максим ступив крок назад, ширше відчиняючи двері:
— Заходь, тату.
Василь Петрович повільно зайшов до коридору, незграбно зняв туфлі, ставлячи їх рівненько біля порога.
Він підняв очі, побачив Мар’яну з дитиною на руках і якось ніяково, зовсім по-дитячому опустив погляд.
— Доброго дня, Мар’янко, — глухо привітався він.
— Доброго дня, Василю Петровичу, — спокійно відповіла жінка, але в голосі не було ані зневаги, ані холоду. — Проходьте на кухню, я зараз поставлю чайник.
— Та я ненадовго… Я просто… ось, — батько поставив корзинку на край кухонного столу і обережно підняв полотно.
Там лежали стиглі, великі яблука білого наливу, кілька гілочок свіжої смородини і баночка свіжого полуничного варення.
Ніякої картоплі.
Ніяких мішків.
Лише трохи ягід і фруктів, зірваних вранці у власному садку.
— Це дітям, — сказав батько, не дивлячись на сина. — Назарчик любив яблука з нашої яблуні біля криниці. Вони солодкі цього року. Без хімії.
З кімнати вибіг Назарчик.
Побачивши дідуся, він спочатку зупинився, сховавшись за татову ногу, але потім упізнав знайоме обличчя:
— Діду! А ти привіз машинку?
Старий чоловік раптом опустився на одне коліно перед онуком.
Його спина важко хруснула, але він навіть не звернув на це уваги.
Він дістав із кишені піджака маленьку дерев’яну конячку, яку сам колись вирізав для Максима, коли той був ще маленьким.
— Не машинку, Назарчику. Коника привіз. Пам’ятаєш?
Хлопчик радісно заплескав у долоньки, схопив іграшку і побіг показувати її мамі.
Василь Петрович важко підвівся, тримаючись за край столу, і нарешті подивився в очі синові.
У тих вицвілих, старечих очах стояла така нестерпна втома і таке прохання про розуміння, що в Максима перехопило подих.
— Мати в лікарні знову, — тихо сказав батько. — Вчора ходив до неї. Сидить на ліжку, дивиться у вікно й мовчить. Я їй кажу: «Галю, нащо ми цей город городили? Для кого?» А вона заплакала. Каже: «Думала, як землі не буде — діти не приїдуть. Думала, поки город є — родина тримається».
Максим мовчав.
Він підійшов ближче, поклав важку руку на худе, згорблене плече батька.
— Ми б і так приїжджали, тату. Просто щоб вас побачити. Просто посидіти на веранді. Поговорити.
— Не вміли ми так, Максиме, — гірко зітхнув літній чоловік. — Усе життя бігли, все боялися, що завтра голод буде, що не вистачить, що люди осудять, як бур’ян біля хати побачать. Думали, любов — це коли всі разом у полі дотемна.А воно он як вийшло… Сергій навіть за яблуками не приїхав. Сказав, бензин дорогий, не вигідно задарма мотатися.
— Бог із ним, із Сергієм, — тихо сказав Максим.
— Ми траву там посіємо, синку, — раптом сказав батько, і в його голосі вперше за багато років прозвучала якась полегкість. — Усю ту ниву під горою засіємо конюшиною та газонною травою. Залишимо тільки пару грядок під огірки та зелень, щоб мамі було біля чого поратися для душі. А решту — хай трава росте.
Мар’яна поставила перед старим чашку гарячої води з м’ятою, поклала на тарілочку домашнє печиво.
— Сідайте, Василю Петровичу. Відпочиньте з дороги. Ви ж автобусом їхали?
— Автобусом, дочко. Пішки від зупинки йшов. Ноги гудуть, але нічого. Дійшов.
Він сів на краєчок стільця, узяв горнятко двома тремтячими руками і довго дивився, як піднімається прозора пара.
У коридорі весело сміявся Назарчик, катаючи свого дерев’яного коника по паркету, на руках у Мар’яни солодко позіхав Павлик, а за вікном продовжувало шуміти велике місто, у якому кожен кудись поспішав, шукаючи сенс свого існування.
Максим сів навпроти батька.
Вони не стали просити вибачення один в одного.
Не було гучних слів, не було палких обіймів чи сліз розчулення.
У реальному житті примирення рідко буває схожим на сцени з кіно.
Найчастіше воно приходить ось так — тихо, важко, через усвідомлення власних помилок і через готовність відпустити те, що роками здавалося найголовнішим.
— У суботу приїдемо, — просто сказав Максим. — Маму провідаємо в лікарні, завеземо їй передачу. А потім додому заїдемо. Поставимо лавку під яблунею.
Батько підняв очі, кивнув головою і зробив перший ковток.
— Приїжджайте, синку. Яблука якраз опадати почнуть. Зберемо разом, скільки подужаємо. А решта — хай землі лишається. Земля не образиться. Головне, щоб люди одне одного не втратили.
