Подруга вирішила розлучитися. Попросилася тимчасово пожити з дитиною у своїх батьків. Тимчасово – це на півроку, поки вирішується питання з розміном квартири і ремонтом. За матеріалами
Розповідає, що батьки – ні в яку: «Згоди на розлучення не даємо, а якщо ти все ж вирішила, то на нас не розраховуй». Аргумент: «Мама, я з ним не щаслива» – не вважається вагомим.
«Мужик не п’є, не курить, слова грубого ніколи не сказав, посада хороша, зарплата – ось що тобі ще треба ?!» – каже мама.
Ага, відсутність недоліків вже вважається головним достоїнством. Слова-то грубого він може і не сказав, так він і ласкавого не сказав, та й про всі уїдливі коментарі мамі мабуть не розкажеш.
Зарплата, кажеш? Є така справа, висока зарплата і просування по службі.
Тільки витрачає він цю зарплату за своїм розумінням: сьогодні курку купить, завтра ремонт у ванній затіє – радитися і разом приймати рішення – це не в його правилах.
Загалом, у мене ніякої стабільності. Щоб дав грошей на зимовий комбінезон дитині, це ще потрібно довести, причому аргументовано.
Всі мої пориви і починання рубаються на корені: ти не впораєшся. Намагалася не звертати уваги, так він ще й палиці в колеса вставляє. Ось, наприклад, вирішила я змінити роботу.
«Замахнулася» на відповідальну і високооплачувану посаду. І нехай він твердив, що я не впораюся, це не прибило в мені віру в себе, тим більше освіта і кваліфікація дозволяють, досвід роботи теж є.
Дитина хворіла, але чоловік обіцяв приїхати раніше і посидіти з ним – мені потрібно було представити готовий проект на другій (вирішальній) співбесіді. Та-да-м. Він не приїхав. Причому навіть заздалегідь не попередив – все в останній момент. Ось як я можу до нього ставитися ?!
Чомусь у нас непорозуміння і щастя в шлюбі сприймається суспільством як нешаноблива причина для розлучення.
«Кажуть, що з жиру бішусь, ще пошкодую, до нього черга вишикується, а я стану розведенкою з причепом» – ділиться подруга.
Якщо вже навіть мама не розуміє, що про інших говорити … Тільки я виходила заміж, щоб мені з ним було краще, ніж одній. А зараз у мене постійний стрес. Я себе втрачаю в цих відносинах.
А багато хто живе так все життя, керуючись принципом: «У інших ще гірше» або «дитині потрібен батько».
Тільки навіщо орієнтуватися на гірші практики? Навіщо показувати дитині такий приклад сім’ї, де батьки ледве терплять один одного, зате з боку «все СУПЕР»?
Вже краще поодинці, але вільно і щасливо. А ви що скажете?