fbpx
Життєві історії
Можливість допомагати нам з дитиною у свекрухи є: вона пенсіонерка, ніякими справами не зайнята, сидить цілими днями вдома, дивиться серіали. Але вона нам категорично відмовила. Моя мама – остання людина, на допомогу якої я сподівалася в цій ситуації. Просто тому, що мамі п’ятдесят чотири роки, і вона ще працює. Виходить, що мама моя – справжня бабуся. Звільнилася і сидить вже рік з онуком. А «прийти поспілкуватися» – кому це треба

– Я спочатку сина хотіла в інший садок записати, чула хороші відгуки від матусь на майданчику, але Мирон наполіг на цьому – бо його мати поруч живе! – розповідає двадцятивосьмирічна Світлана. – Буквально в сусідньому від садка будинку, буде, мовляв, Артема вечорами з саду забирати, і, якщо що, підскочити зможе протягом кількох хвилин.

Ага, яке там! Вона допомагати нам з онуком відмовилася навідріз. Мирон був ошелешений. Але вона твердо сказала: постійно – ні. Якщо форс-мажор станеться, виручу. Раз чи два на рік, і не частіше…

Син Світлани і її чоловіка Мирона, чотирирічний Артем, в минулому році пішов в садок. Декретна відпустка у Світлани закінчувався в жовтні, і їй потрібно було виходити на роботу. Але до жовтня всім вже стало зрозуміло: форс-мажор з хворобами у них – явище постійне.

– Мене попереджали, звичайно, що діти спочатку три дні ходять в садок, потім два тижні хворіють, – розповідає Світлана. – Але у нас виявилося ще крутіше. Три дні поспіль в садочку так і залишилося недосяжною мрією, цю планку ми так і не подолали. Я просто була ошелешена, не знала, що робити…

Молоді батьки звернулися до свекрухи: чомусь Мирон ні секунди не сумнівався, що його мати з задоволенням буде допомагати їм з Артемом. Жанна Дмитрівна і живе в їхньому районі, поруч з садком, і онука начебто обожнює: постійно благає приїхати в гості, привезти Артема. Вся квартира у неї обвішана фотографіями хлопчика.

І можливість допомагати у неї теж є: вона пенсіонерка, ніякими справами не зайнята, сидить цілими днями вдома, дивиться серіали. Чому б не допомогти при такому розкладі? Адже для Жанни Дмитрівни не секрет, що гроші молодій сім’ї дуже потрібні. Інакше Світлана спокійно сиділа б удома до школи, а може, і довше…

– Я коли чоловікові сказала, що Жанна Дмитрівна сидіти з Артемом відмовилася, він мені навіть не повірив, сам їй передзвонив! – розповідає Світлана. – Ну, йому вона повторила все те ж саме. Що це ваша дитина, сидите самі, я свого часу була одна і справлялася, а вас двоє… Мирон слухавку поклав і говорить – давай няню шукати.

Але знайти няню виявилося завданням досить непростим.

– Проблема ще в тому, що нам няня була потрібна на підхваті! – пояснює Світлана. – Погодинна. Але так ніхто не погоджувався. Всі хотіли б на оклад і на цілий день. Тим більше сидіти з хворим охочих не було, деякі спеціально це обговорювали – а ми ж тільки заради лікарняних, власне, затіяли пошук няні. Загалом, ми вже не знали, що робити. І тут на допомогу прийшла моя мама…

Чесно кажучи, мама – остання людина, на допомогу якої Світлана сподівалася в цій конкретній ситуації. Просто тому, що мамі на той момент було п’ятдесят чотири роки, і вона працювала на п’ятиденці. Те, що сидіти з хворим онуком вона не зможе, було зрозуміло всім. Світлана навіть заїкатися мамі не стала про те, що їм потрібна допомога.

– Вона сама подзвонила з цією розмовою, – розповідає Світлана. – Каже, ну що, іншого виходу немає, доведеться, напевно, мені звільнятися, твоя робота зараз важливіше. Батько поки працює, проживемо… Я кажу, мам, але ж ти, якщо звільнять зараз, більше роботи потім не знайдеш! Вона – це я розумію, але що робити? Іншого виходу немає…

Рівно за два тижні до того дня, як дочки треба було виходити з декрету, Вероніка Петрівна написала на своїй роботі заяву про звільнення, відпрацювала встановлений термін і села з онуком. Кожен день вона тепер приїжджає до дочки до восьмої ранку з іншого кінця міста, сидить мінімум до сьомої вечора. При цьому не тільки займається з дитиною, а й по дому допомагає – може прибрати, помити підлогу, приготувати вечерю, розвішати прання…

– Сама запропонувала забрати Артема з садка! – розповідає Світлана. – Каже, зі здоровою дитиною вдома сидіти простіше, ніж з хворою, відправимо в садок потім, якщо буде потрібно. Ми з чоловіком подумали і погодилися.

Мама записала Артема в басейн, водила, щоб імунітет зміцнити.

Світлана з чоловіком Вероніки Петрівни дуже вдячні – дарують їй на свята хороші подарунки, кажуть «спасибі», всім оточуючим розповідають, яка мама у них чудова.

У той же час з Жанною Дмитрівною Світлана спілкування припинила. Раніше вони зустрічалися досить часто, живуть поруч. Бабуся заходила «до онука», правда, сама з ним не залишалася. Тільки за участю Світлани. Толку від таких візитів не було ніякого, одні проблеми – доводилося розважати свекруху світською бесідою, наливати їй чай, вислуховувати плітки. Але Світлана терпіла – бабуся ж прийшла до онука.

Жанна Дмитрівна хотіла продовжити свої візити і тоді, коли з Артемом почала сидіти Вероніка Петрівна, але та в перший же день сказала досить різко, що приймати гостей в квартирі під час відсутності господарів не буде, тому що не має права. До онуку, мовляв, нехай приходить, коли батьки будуть вдома.

Але і в вихідні Світлану Петрівну в будинку сина більше не приймають.

– Світланко, ви в суботу вдома будете? – дзвонить Вероніка Петрівна невістці. – Я зайду?

– Ні, в суботу не вийде! – відповідає та. – У нас справи. Хотіли в магазин з’їздити, купити щось для дому.

– Ну добре, може, в неділю тоді?

– А в неділю тим більше немає! – відрізає Світлана. – Треба поприбирати, випрати, одяг приготувати на тиждень. У понеділок мама прийде, незручно, якщо в квартирі буде бардак.

Начебто все логічно. Але таке повторюється з разу в раз, і Жанна Дмитрівна відчуває, що її просто уникають.

– Я Артемка не бачила все літо! – каже вона по телефону синові. – Хочу прийти до нього в гості, можна?

– Мамо, домовляйся з Світланою, я не знаю, які у неї плани! – знизує плечима син. – Я в суботу їду на роботу…

У певний момент Жанна Дмитрівна все-таки попросила невістку сказати прямо – що не так? Чому її не пускають до онука? І отримала відповідь, зміст якої полягав у тому, що так не буває: поспілкуватися з дитиною хочу, а сидіти не зобов’язана.

– Ну, раз не зобов’язана, питань немає! – міркує Світлана. – Але тільки нічого тоді і по гостям ходити, робити з себе бабусю. Ось мама моя – справжня бабуся. Звільнилася, на своїй роботі хрест поставила, без всяких прохань і натяків – просто тому, що це потрібно було онукові. І сидить вже рік від і до. А «прийти поспілкуватися» – кому це треба? Мені – ні, дитині теж…

Фото ілюстративне – fishki.net.

You cannot copy content of this page