У хаті було тихо. Надто тихо, як для подружжя, яке прожило разом двадцять років. Колись тут дзвеніли дитячі голоси, гримали двері, пахло пирогами та гарячим борщем. Тепер у коридорі стояло взуття лише двох дорослих людей, а за столом – дві тарілки, де їжа вистигала швидше, ніж хтось наважувався заговорити.

Марія помішувала чай, поглядала у вікно й відчувала, що між нею та чоловіком виросла стіна. Іван, як завжди, мовчки гортав газету, ніби шукав там відповідь на запитання, що його гнітило вже давно.

– Іване, – нарешті зітхнула вона, – ми ж зовсім чужі стали, правда?

Він поклав газету, подивився на неї довгим поглядом.

– Та правда, Маріє. Діти роз’їхалися, кожен має своє життя. А ми… Наче й жили поруч, але не разом.

Ці слова боляче різонули жінці серце. Вона згадала, як двадцять років тому, молоді й закохані, вони будували хату, садили яблуні, народжували дітей. Тоді здавалося: все життя попереду. Але час минав, і кожен жив своїми турботами. Вона – роботою, городом, дітьми. Він – своїм господарством, ремонтом машини, підробітками. І тепер, коли діти стали дорослими, коли в хаті запанувала тиша, вони залишилися сам на сам… і зрозуміли, що не мають про що говорити.

– Може, нам варто розійтися? – запропонувала Марія. – Ти живеш своїм життям, я своїм. Я вже давно думаю поїхати за кордон. Чула, що в Італії можна добре заробити.

Іван лише кивнув. Йому було боляче чути ці слова, але, по правді, він і сам про це думав.

Через місяць Марія поїхала. Її проводжав син, бо Іван не наважився. Він залишився вдома, з тією ж тишею й самотністю. Перші дні навіть було трохи легко: ніхто не дорікав, не вимагав уваги. Він їв, коли хотів, дивився телевізор, працював у саду. Але вже за тиждень почав відчувати дивний тягар.

Увечері, коли сідав за стіл, дивився на порожнє місце навпроти й ловив себе на думці: «А от Марія завжди ставила тут салат… А Марія не любила цей серіал… А Марія в цей час дзвонила дітям». Тиша ставала нестерпною.

Марія ж в Італії почувалася наче у вирі. Нове життя, чужа мова, важка робота. Вона працювала доглядальницею в літньої сеньйори. У хаті було чисто, охайно, але холодно на душі. Увечері, коли втомлена лягала на ліжко, думки поверталися додому. Вона уявляла Івана: як він лагодить паркан, як копає картоплю, як сідає ввечері біля телевізора. І вперше відчула, що їй його бракує.

Минали тижні. Вони не дзвонили один одному – ніби домовилися про мовчанку. Та одного вечора Марія не витримала. Набрала номер.

– Алло, Іване? – її голос тремтів.

– Та я, – відповів він коротко, але в голосі відчувалося полегшення.

– Як ти там?

– Та… сам. Тиша в хаті. А ти?

– Працюю. Втомлююсь дуже. Але найбільше… самотньо.

Помовчали. Іван проковтнув клубок у горлі.

– Маріє, – сказав тихо, – ми, мабуть, помилилися. Не можна було так… Розходитися, коли вже діти пішли. Навпаки, мали би триматися.

Їй защипало в очах.

– Я теж так думаю, Іване. Але тоді здавалося, що інакше неможливо.

Минуло ще кілька місяців. Марія заробляла, надсилала дітям гроші, та душа тягнулася додому. Вона почала частіше телефонувати Іванові: спершу раз на тиждень, потім через день. Вони говорили довше, ніж будь-коли раніше. Ділилися спогадами, розповідали про дрібниці. І в цих розмовах раптом оживало щось, що давно вмерло.

– Пам’ятаєш, як ми яблуню садили? – сміялася Марія. – А ти тоді лопату зламав.

– Та пам’ятаю, – усміхався Іван. – А ти потім пиріг з яблуками спекла. Найсмачніший у світі.

Ці прості слова зігрівали їх більше, ніж будь-які гроші чи новини.

Одного дня Марія наважилася.

– Іване, я хочу додому. Не можу я тут жити. Гроші – це добре, але я жива людина. Мені бракує тебе, бракує нашої хати, нашого саду.

Він мовчав кілька секунд, а тоді відповів:

– Повертайся, Маріє. У нас ще є час. Ми можемо почати все заново.

Вона повернулася навесні. Хата зустріла запахом свіжої трави і пташиним співом. Іван вийшов назустріч – постарілий, але такий рідний. Вони обнялися довго, мов діти, які нарешті знайшли дорогу додому.

– Пробач, Іване, що ми тоді отак вирішили, – сказала вона крізь сльози.

– І ти пробач, Маріє, що не зупинив тебе, – відповів він.

Відтоді вони почали жити по-новому. Уже не так, як у молодості, з поспіхом і сварками. Тепер вони цінували кожен день, кожну розмову. Вечорами разом дивилися старі фотоальбоми, згадували дитячі пустощі. Вони знайшли нове спільне – час один для одного. Бо саме цього їм завжди бракувало.

Марія знову пекла пироги, а Іван лагодив сад. І щоразу, коли вони сідали за стіл, вже не було тієї тиші, яка колись гнітила. Була розмова, сміх, тепло.

А діти, дивлячись на батьків, дивувалися:

– Мамо, тату, ви наче інші стали. Спокійніші, добріші.

Марія лише усміхалася:

– Ми зрозуміли, що в житті не гроші головне і не робота. Головне – мати поруч того, з ким прожив усе життя. І навіть коли діти розходяться, треба знаходити щось спільне, що тримає разом: спогади, мрії, маленькі радощі. Бо сім’я не закінчується там, де діти виростають.

Мораль цієї історії проста: любов треба берегти щодня. Діти виростають і йдуть у світ, а подружжя залишається вдвох. І саме тоді найважливіше знайти те спільне, що буде тримати. Бо коли загубиш – зрозумієш, що втратив найбільшу цінність.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.