Олені виповнилося 45. Кругла дата, здавалось би — час, коли жінка вже щось має за плечима, але ще й може багато чого змінити. Вона прокинулась рано, ще до світанку, бо звикла: спочатку сніданок чоловікові, потім старшому синові, що збирався на роботу, потім молодшому, який ще навчався в коледжі.

Вона клопоталася на кухні, як завжди. Кава, яйця, бутерброди — усе по звичці, з тією турботою, яку не виміряєш грошима. І навіть у голові крутилася думка:

— Ну от, може, хоч сьогодні не доведеться нікого будити, може, самі пригадають, що в мене день народження…

Та час ішов. Один за одним хлопці вийшли з дому.

Старший буркнув:

— Мамо, в мене сьогодні важливий день, не забудь попрасувати мені сорочку до вечора.

Молодший, навіть не знявши навушників, кинув:

— Я потім подзвоню.

А чоловік лише спитав, чи можна ще кави. Ніхто не сказав навіть одного короткого слова: “Вітаю”.

Коли двері за останнім зачинилися, Олена стояла посеред кухні — ніби повітря раптом не стало. Вона спиралася руками об стіл і відчула, як десь всередині щось клацнуло. Не боляче, але остаточно.

Вона не плакала. Просто тихо вимила посуд, зняла фартух, пішла до шафи, дістала стареньку дорожню сумку і поклала туди кілька речей.

— Поїду до мами, — сказала вголос, щоб почути свій власний голос. — Хоч хтось там мене радий бачити.

У селі її зустріли, як завжди, тепло. Мама, хоч і літня жінка, розцілувала, обійняла:

— Доню, ну слава Богу, приїхала! Та й день який гарний! Ти ж сьогодні іменинниця!

Батько з городу виніс пляшку домашнього вина, мама дістала пиріжки, салат, рибу, яку батько недавно впіймав на місцевому ставку.

Не встигла Олена руки помити, як на столі почали зʼявлятися одна за одною страви, за 5 хв було майже як в ресторані – навіть голубці і холодець.

— Ой, а коли ж ви встигли? Ви ж навіть не знали, що я приїду, – здивувалася Олена.

— Ми вирішили, що стіл накриємо, хоч по-домашньому, і з батьком планували відсвяткувати твій день народження. Бо це ж і наше свято, — відповіла мама. — Без ресторанів, але з любов’ю.

Мама почала пригадувати той день, 45 років тому, коли їхня єдина донечка з’явилася на світ. В її спогадах було стільки теплоти і любові, що Олена поруч з найріднішими людьми забула про все.

Вони сиділи, розмовляли, згадували дитинство, як Олена вчилася, як закохалася, як вийшла заміж. Мама, як завжди, говорила просто, але влучно:

— Знаєш, доню, сім’я — то добре, але не можна себе розчиняти в інших. Бо потім не лишається тебе самої.

І Олені стало раптом боляче. Бо то було саме про неї.

Вона стільки років віддавала — і час, і сили, і себе — чоловікові, дітям, хаті. А натомість… порожнеча, про її ювілей он — ніхто навіть не згадав.

Коли вечором вона їхала назад автобусом, небо вже стемніло, а у вікні миготіли жовті ліхтарі. Їй телефон задзвонив.

— Мам, а ти не залишила праску ввімкненою? — байдуже спитав старший.

— Ні, — коротко відповіла.

— Ага. Ну добре, — і клац.

Ось і все. Навіть зараз ніхто не згадав, що сьогодні її день.

І тоді, замість повертати додому, Олена натиснула на дзвінок водієві:

— Зупиніть, будь ласка, біля магазину.

У супермаркеті було людно, але їй було байдуже. Вона взяла кошик і пішла між рядами. Спочатку просто ходила — без мети. Потім купила собі квіти. Так, просто собі. Букет хризантем, жовтих, як осіннє сонце. Далі — тістечко, пляшку вина і нову сукню, світлу, ніжну, таку, яку давно хотіла, але завжди відкладала, бо “навіщо мені, я ж вдома”.

Коли касирка побажала:

— Гарного вечора!

— Дякую, — сказала Олена, і їй стало по-справжньому тепло. Бо хтось бодай формально, але сказав їй добре слово.

Вдома вона не вмикала світло. Розпаковала покупки, поставила хризантеми у вазу, налила келих вина і сіла біля вікна.

Дивилася на вогники міста і думала:

“А може, це і є початок? Не кінець, не зрада, не образа — а початок мене самої?”

Того вечора вона вперше за багато років не приготувала вечерю для всіх.

Не перевірила, чи прибрано, чи випрано.

Вона просто дозволила собі бути.

І коли хлопці повернулися додому, молодший здивовано спитав:

— Мам, а чого ти не зварила борщу?

— Бо сьогодні свято, — спокійно відповіла вона. — Моє свято.

Хлопці переглянулися, а чоловік тихо буркнув:

— Та ну, забули трохи, вибач.

— Не страшно, — сказала вона. — Я вже сама себе привітала.

Наступного дня Олена подала заяву на роботу, про яку колись мріяла — у невеличкий квітковий магазин біля дому. Там завжди пахло трояндами і кавою. І вона відчула, що їй це дуже подобається.

Чоловік бурчав:

— Та навіщо тобі те? Маєш усе.

А вона лише усміхалася:

— Тепер хочу мати себе.

І з кожним днем усе менше боліло.

Бо коли жінка нарешті починає дбати про себе, світ теж починає ставитися до неї інакше.

Через рік, у той самий день, її старший син приїхав із букетом.

— Мам, пам’ятаєш, торік ми тебе не привітали?

— Пам’ятаю, — тихо відповіла вона.

— Більше такого не буде.

Олена усміхнулася і поставила його хризантеми поруч із тими, що стояли у вазі — свіжі, куплені нею самою.

Бо тепер вона знала головне: ніхто не зробить тебе щасливою, якщо ти сама собі не подаруєш квітів. 

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.