Є у мене одна родичка, звати її Тамара. У Тамари дійсно все досить таки непогано зараз в житті – має вона аж три квартири. В одній вони живуть з дітьми, дві інші квартири здають в оренду, причому, одна з тих, що здаються – в центрі столиці, тому приносить досить непоганий дохід, я б навіть сказала – хороший.
До того ж Тамара отримує хороші аліменти на двох дітей, які платить колишній чоловік і працює сама за не зовсім погані гроші. І, хоча зарплата у неї невелика, та ще й зменшується за рахунок того, що вона часто бере відпустку за свій рахунок, щоб сидіти з дітьми, коли вони недужають – в цілому на трьох осіб дохід виходить вельми хороший, навіть за мірками звичайної родини.
Але усі подробиці про додаткові доходи Тамари мало хто знає.
З боку виглядає все так, ніби моя знайома – нещаслива самотня жінка, якій не позаздриш ніколи ні в чому: рано залишилася без обох батьків (власне, звідси і квартири, отримані в спадщину), сама ростить двох своїх дітей, на колишнього чоловіка надії немає зовсім ніякої, і за спиною нікого – ні братів-сестер, ні інших родичів немає. Одна вона на світі зовсім. Сподіватися нема на кого, ніхто не підтримає і не порадить нічого.
І веде Тамара себе саме, як людина, вкрай обмежена у фінансах, наче їй постійно не вистачає на життя і в кишені у неї всього одна сотня гривень. Це дійсно так сприймається оточуючими, наче вона останній кусень хліба доїдає.
Купує одяг найпростіший і найдешевший, ходить в перукарню економ-класу, і навіть в ресторані жодного разу не була – дорого для неї це.
Колишні однокурсники нещодавно збиралися в кафе на ювілей випуску – Тамара не пішла.
Колеги скидалися, відзначали професійне свято – вона відмовилася, не має за що йти.
Син приніс фотографію класу додому, адже всі діти брали її – Тамара веліла віднести це фото назад, бо за нього потрібно платити гроші, а вона їх шкодує, адже економить на всьому.
У дочки в цьому році в садочку випускний був – ранок, чаювання, аніматори, подарунки. Батьківський комітет збирає гроші на святкування, але родичка моя здавати гроші не буде.
– Ось ще, випускний в садочку, придумають теж! – сердиться не розуміючи вона. – Кому це потрібно? Дитині, чи що? Моїй дитині – не потрібно точно, вона ще мала, нічого не розуміє! 1000 гривень треба здати на це все. Зовсім вже нерозумна сума для малої дитини, дорого і все. Та й потім ще сукню дорогу на один раз, туфлі до неї, колготки потрібно купити. Я їм що, друкую гроші, чи що? Обійдемося без випускного дня, і так згодиться.
При цьому Тамара накопичила вже таку, як це модно нині називати, “подушку”, що вона вже швидше нагадує не подушку, а перину. На чорний день відкладено досить, давно вже можна б заспокоїтися і жити, отримуючи від життя лише щастя та радість. Ну хоча б в кіно сходити з дітьми або в кафе-морозиво. І вона вже було занесе руку над своїми засіками, щоб витягнути звідти трохи, але подумає і скасовує рішення. Невідомо, як воно далі складеться. А раптом квартирантів не буде. А раптом з роботи звільнять. А раптом татко поїде на ПМЖ за кордон, і аліментів не взяти з нього тоді, адже він в такому випадку ні копійки не дасть. Або ще щось станеться.
Близькі – колеги, сусіди, подруги – знають, що Тамара сама на копійчану зарплату ростить двох малих дітей. Багато людей їй дійсно співчувають і всяко намагаються допомогти – хто пиріжки принесе і почастує її, ще й з собою дасть, хто старі, але ще хороші дитячі чобітки подарує, хто на пікнік покличе відпочити – мовляв, ми м’ясо купили, шашлики смачні будемо смажити, приїжджай зі своїми дітьми, і нічого не купуй, не думай, все у нас вже є!
І Тамара все це бере і приймає, хоча часто прекрасно знає, що самі її “помічники”, на відміну від неї, часто реально сидять без жодної копійки, сплачують немалі кредити і не мають ніякого додаткового доходу, часто вони виявляються біднішими за неї.
Інший раз моїй родичці і не хочеться брати для своєї дитини поношені черевики, але відмовитися незручно вже якось. всі допомагають їй від душі. Адже люди пропонують від щирого серця, допомогти хочуть, і задирати перед ними ніс якось навіть негарно.
“Візьму я тоді цю річ, а вдома потім викину!” – вирішує Тамара. Але вдома, розглянувши та помірявши річ на дитину, раптом вирішує – а нехай полежать, пити-їсти не просять, в цьому році ще більші, а на наступний сезон – будуть в самий раз. Викинути ніколи не пізно, аби не образилися люди. Стануть в нагоді.
– Якось негарно все це виглядає, ти не думаєш так? – якось я сказала Тамарі. – І перед своїми дітьми, які носять чужі старенькі речі, незручно, та й перед людьми, які тебе шкодують і щиро намагаються підтримати тебе.
Тамара і сама вже шкодує, що ауру собі та дітям таку зробила. Шкода дітей. І так-то без батька ростуть, так ще й постійно під словами “ми не можемо собі цього дозволити”. Одна справа, коли це дійсно так. І зовсім інша, коли це кілька перебільшено.
До того ж діти коли-небудь виростуть і збагнуть, що мама, взагалі-то, не бідувала вже так все життя, аж занадто. Гроші були. І може бути, будуть образи – за чужі стоптані чоботи і пропущені випускні і відсутність фотографій.
Та й самій, чого вже там, хочеться пожити хоч трохи в радість для себе. Адже молода ще, що не бабуся, щоб речі доношувати і доживати віку. Вражень хочеться, подорожей, красивого одягу, радості. Але все коштує грошей. Які є взагалі-то і є у Тамари. Але невідомо, чи будуть завтра.
– Ну нічого! – заспокоює себе Тамара. – У грудні в мене буде відпустка, візьму путівку на море. Собі з дітьми. Вперше ми за кордон з ними поїдемо. У хороший готель. Так, щоб відпочити і вражень набратися хороших. На екскурсії поїздити, в кафешках посидіти, щоб було що згадати. Зрештою, один раз живемо.
Втім, швидше за все мрії залишаться мріями, у Тамари так завжди виходить.
І в грудні Тамара, швидше за все, поїде з дітьми до своєї давньої подруги, яка люб’язно запропонувала їй погостювати в неї декілька днів.
В селі нічого немає, крім маленького магазинчика, про розваги для діток годі й говорити, лише стара гойдалка і купа піску. Зате безкоштовно і подихають свіжим повітрям.
Мені шкода свою родичку, але й сердита на неї, я не розумію її. Ну як так можна жити, хіба це правильно? Як можна, маючи чималі гроші, постійно робити з себе таку бідну та нещасливу людину, яка їсть останній кусень хліба, ще й дітей до цього згадувати?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
