fbpx
Життєві історії
Моїм батькам зараз майже сімдесят, то ж коли я до них приїжджаю з дітьми, їм складно нас приймати. Але вони постійно наполегливо нас кличуть. Ображаються, коли відмовляємося, – ти, мовляв, не хочеш привезти нам онуків, ми скучили, так не можна. Кажу, у нас з чоловіком справи в ці вихідні, приїхати не зможемо – ось, вічно у вас справи, які важливіші за батьків. Приїдеш – і знову знайома картина

– Так вийшло, що мої батьки народили мене пізно, і я обзавелася дітьми теж не рано. В результаті моїм батькам зараз майже сімдесят. У більшості їхніх ровесників внуки вже студенти, а то і зовсім дорослі люди. А моїм дітям – всього лише п’ять і два. Вони галасливі, неслухняні і рухливі. Те, що внуки батькам в тягар, я як раз можу зрозуміти! – розповідає 35-річна Інна.

– Їм ніхто не забороняє галасувати, бігати, стрибати в калюжах, бруднити одяг і так далі. Моїх батьків це обурює. Вони люди літні і дуже консервативні, і поруч з маленькими дітьми їм важко!

Онуками своїх літніх батьків Інна не навантажує, справляється сама, за допомогою чоловіка, звичайно. Але чоловік працює, тому допомоги від нього не так і багато. Він навіть не завжди встигає повернутися до вечірнього укладання синів, приходить, коли діти вже сплять. Тому Інні припадає основний обсяг роботи по дому і з дітьми брати на себе.

Зараз молода мати сидить у другому поспіль декреті, і вже, в принципі, звикла, вибивають з колії Інну тільки закиди мами і тата на тему того, що вона не привозить їм онуків і не їде в гості сама.

– Ось уже зима проходить, всі свята минули, а ви до нас приїхали за два місяці всього півтора рази, – скаржиться Іннина мама.

І все б нічого, тільки ось ті «півтора рази» зустрічей з онуками не закінчилися нічим добрим, і Інна це чудово пам’ятає. Відчуваючи, що хмари згущаються, вона підхоплювала дітей і сумки і швиденько придумувала поважну причину, чому їм пора все кидати і буквально бігом повертатися додому.

Батьки терплять онуків рівно пів години, потім починається приховане невдоволення і бурчання під ніс. Діти поводяться, на думку бабусі, дуже погано – на стільчиках рівненько не сидять, смикають один одного, галасують, перебивають старших, лізуть всюди без дозволу, не хочуть їсти те, що дають, випрошують цукерки, розкидають іграшки, поламали у дворі квіти.

– Наші діти були іншими, – зітхає  Іннина мама. – Треба виховувати їх хоч трохи, вони ж абсолютно некеровані!

Треба віддати належне, деякі зауваження бабусі цілком справедливі – але це ж діти. З ними треба займатися, розмовляти, вчити, гратися. Бабуся з дідом це не особливо вміють, і головне, хочуть витрачати свій дорогоцінний час, коли навколо стільки важливих справ. Треба полоти, підгортати, поливати, а не сидіти без діла з іграшками на терасі.

Займатися гостями особливо не хочуть.

– Не зрозуміло тільки одне – навіщо нас запрошували тоді так наполегливо? – дивується Інна. – Ніхто б не бігав по грядках, не галасував, не тягнув пісок в будинок.

– Слухай, а навіщо ти їдеш в гості, і дітей везеш, якщо бачиш, що вам не особливо раді? Всім дискомфортно, люди похилого віку втомлюються, ти постійно на взводі – кому взагалі потрібні такі поїздки? Запрошують – подякуй і роби своє. Скажи, мовляв, обов’язково якось приїдемо, тільки не в ці вихідні і не в наступні.

– Не все так просто, – зітхає Інна. – Вони прямо наполегливо кличуть! Ображаються, коли відмовляємося, мало не до сліз – ти, мовляв, не хочеш привезти нам онуків, ми скучили, так не можна! Кажу, у нас з чоловіком справи в ці вихідні, приїхати не зможемо – ось, вічно у вас справи, які важливіше батьків.

Приїдеш – і знову знайома картина. І як бути в такій ситуації?

Фото ілюстративне.

facebook