Поїхала я в село у вихідні, бабусю відвідати. У свої 75, моя бабуся почуває себе і виглядає доволі бадьоренько. То подвір’я підмітає, то грядки садить, то вареники ліпить, то консервацію робить. Скільки разів її в місто намагалися забрати, все відмовляється. Каже, тишу любить і з своєї хати нікуди не піде.

Під’їхавши до будинку бабусі, я припаркувалася. Тільки вийшовши з машини, я відразу почула голоси. Я швидко забігла в будинок. За місяць, що минув з мого останнього візиту, багато що змінилося.

Тепер бабуся жила не одна, компанію їй складали мій двоюрідний брат з дружиною і дітьми. Брата скоротили з роботи, його дружина не вилазила з декретів, і вони не змогли платити за знімну квартиру, а добра бабуся їх пожаліла і запросила пожити до себе.

Дружину брата не особливо любили в нашій родині, вона дійсно була неврівноваженою особою. І ця нахабна особа дозволила собі підняти голос на мою бабусю через те, що та не додивилася за онуком і той облився гарячою водою. Я порадила їй або замовкнути, або розмовляти спокійно. На що почула приблизно наступне:

– Я тут обходжу вашу бабусю, годую її, дивлюся за нею, так що це мій будинок. Ти мене не заспокоюй, бо інакше сама будеш тут горбатитися.

Я була ошелешена почутим. Нагадаю, що бабуся не хвора, не лежача і повністю самостійна. Це ще питання – хто за ким дивиться.

У розмові з бабусею з’ясувалося, що зовсім її затюкали, з кімнати зайвий раз не виходить, щоб сім’ї не заважати. Але їй не нудно, адже всі троє онуків цілими днями у неї сидять. Правда, пенсії в цьому місяці всього на тиждень вистачило, добре, що хоч ще якісь свої продукти є.

Ось так, пустили пожити людей, вони мало того, що все окупували, дітей своїх на літню жінку зіпхнули, а ще й права качають. А дорослим працездатним людям харчуватися за рахунок бабусі взагалі не соромно. Я пообіцяла розібратися і поїхала.

У мене були накопичені деякі гроші, я на них зняла квартиру цій сімейці, заплатила за 2 місяці вперед. За 2 місяці цілком можна знайти роботу і з третього місяця платити вже самостійно. Подзвонила брату і наполегливо попросила почати збирати речі і приїхати до мене за ключами.

Подяка була своєрідна: вони всім скаржаться, що я їх вижила з дому бабусі, тому що сама претендую на її будинок, але у мене нічого не вийде, мовляв, вони не дозволять. Ось так.

Зате, як треба з дітьми посидіти або грошенят зайняти – дзвонять, як ні в чому не бувало, і голосок такий ласкавий, противно аж. Ну як люди можуть бути такими дволичними?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.