У мене є два сина, обидва вже давно дорослі, одружені. Напевно, щось я в житті робила не так, бо виросли мої діти, м’яко кажучи, байдужими до мене і до моїх проблем.
Поки був живий мій чоловік, все було добре. Петро мій в свій час добре заробляв, він постійно їздив на заробітки. Багато чого він вмів робити сам, то ж він обом нашим синам допоміг збудувати будинок.
Самі ми жили в нашій трикімнатній квартирі, в якій Петро теж зробив гарні ремонти. З таким чоловіком я завжди була як за кам’яною стіною, тому по допомогу до своїх дітей не зверталася.
А от сини, навпаки, звикли до того, що ми їм постійно допомагаєм. Коли вони одружувалися, ми їм весілля зробили, потім житлом кожного забезпечили, до того ж, постійно фінансово підтримували.
Я була впевнена, що ми робимо все правильно. Але зараз я розумію, що це була гра в одні ворота, і діти так звикли до цього, що навіть не побачили того моменту, коли мені стала потрібна їхня допомога.
Чоловіка не стало раптово, і я дуже важко переживала цю втрату. Мені навіть не було з ким про це поговорити. Я вже не раз собі думала, що якби у мене були доньки, то я могла б хоча притулитися до них, поплакати.
А сини з невістками робили вигляд, що нічого не сталося. Вони ж могли мене і до себе забрати пожити на деякий час, але не здогадалися, або не хотіли.
Мені було важко не лише морально, але і матеріально, тому що багато років мене забезпечував чоловік, і я сама не заробляла собі на життя.
Ще якийсь час у мене були якісь заощадження, але коли вони закінчилися, в мене не було грошей навіть заплатити за комуналку за нашу трикімнатну квартиру.
А тим часом, мої сини, замість того, щоб підтримати мене фінансово, вирішили, що тепер мені одній не потрібна така велика квартира. Вони захотіли, щоб я її продала, і купила собі однокімнатну квартиру. Решту грошей вони планували розділити між собою.
Я коли таке почула, то відразу сказала, що не допущу цього. Квартиру, в якій ми з чоловіком прожили стільки років, я аж ніяк не хотіла продавати, адже з нею було пов’язано стільки приємних спогадів.
Моя рідна сестра вже багато років працює в Італії. Тому вона покликала мене до себе, і я від безвиході поїхала.
Але все виявилося не так вже й складно, як я собі думала. Я стала доглядати одну літню італійку. Так, робота для мене незвична і важка, але щомісячний бонус у вигляді зарплати в 1000 євро, мене неабияк стимулював.
І тут про мене згадали мої сини. Вони сподівалися, що тепер я буду продовжувати їм фінансово допомагати. Стали мені телефонувати, про гроші говорити.
Та вдруге я такої помилки не зроблю. Сини дорослі, нехай самі на себе заробляють. А мені треба про себе подбати. Бо справжнє ставлення синів до себе, на жаль, я вже побачила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.