Я була однією з перших, хто вирушив шукати щастя на чужині і поїхала на заробітки. Вдома я залишила на свою маму двох своїх синів. З чоловіком я давно розлучилася, він пішов до іншої, а про наших дітей навіть не згадував.
Роботу знайти мені було дуже важко, і коли вже майже втратила надію, знайшла роботу. Вірніше, робота знайшла мене. Я втомлена і розчарована сиділа на лавочці і побачила, що поряд присів чоловік.
Він запитав мене, чи потрібна мені допомога. Я відмовилася, але мій вигляд свідчив про протилежне. Адріано все ж забрав мене до себе, так я і залишилася в цій сім’ї. Мову вчила разом з ними, вони мені дуже допомагали.
Я доглядала за його дружиною Донатою, у них було двоє дівчаток. То ж вихованням дітей займався Адріано. З моєю появою в їхньому домі, їхнє життя кардинально змінилося. Я старалася з усіх сил, стала для дівчат мамою. Адріано був дуже вдячним мені за це.
Одного разу я розповіла йому, що в Україні у мене залишилося двоє дітей. Я навіть не уявляла, що синьйор зробить це для мене, але через кілька місяців він оформив мої документи і сказав їхати додому і привозити дітей. Я не чулася від щастя.
Синьйор дозволив, щоб діти жили в його домі, виділив для них кімнату і допоміг влаштувати у школу. Його доньки були молодшими за моїх синів, але дуже допомагали їм у навчанні. Можна сказати, мені і моїм дітям дуже пощастило. За 20 років проживання в Італії вони знайшли себе: старший син став економістом, а молодший – пекарем, відкрив свою пекарню.
Хлопці виросли, дружин вони собі вибрали з України. Тепер невістки і внуки живуть тут, зі мною. Я щаслива, тому що розумію, що вчинила правильно, забравши дітей.
В родині Адріано і Донати я пропрацювала 17 років. П’ять років тому не стало Адріано, його дружину забрала до себе їх старша донька, яка на той час вже вийшла заміж і переїхала в інший регіон Італії. Я тепер без проблем знайшла іншу роботу. Влаштувалася на прибирання до однієї італійки. Там я познайомилася з Ольгою. Вона прибирала в будинку навпроти.
Ми часто з нею спілкувалися. Ольга приблизно моя ровесниця і я знала, що в Україні у неї залишився син. Вона вже 16 років тут, але відколи отримала документи, щороку їде додому на кілька тижнів. Розповідала мені, що всі гроші вона висилає синові, який на той час вже мав дружину і дитину.
А якось Ольга мені зателефонувала і запитала, чи не можу я на кілька тижнів знайти їй заміну – їй терміново треба поїхати додому, а вона не хоче втрачати роботу. Я допомогла їй, знайшла жінку на підміну.
Повернулася Ольга через три тижні вся в чорному одязі. Вона сама захотіла розповісти мені свою історію. Єдиний син, заради якого вона жила і працювала тут, пішов не тим шляхом. Мама постійно присилала йому гроші, намагаючись хоч якось компенсувати свою відсутність.
Ні дружина, ні поява дитини не змогли відвадити його від цієї звички. Ольга картала себе за те, що вчасно не забрала його до себе, можливо, його доля склалася б по-іншому.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
