Хто знає, що я вийшла заміж за Андрія, дуже заздрить мені, але це не така вже й радужна історія, адже ніхто не знає, як воно насправді.
Батьки мого чоловіка – досить таки успішні бізнесмени, у них свій власний великий продуктовий магазин, а поруч до нього пристроєне невеличке, але досить таки затишне кафе, де постійно чимало відвідувачів.
Гроші є завжди у них, не бідують зовсім мої свекри.
Дітей вони вже виростили, вивчили, одружили, у них своя трикімнатна квартира, дача є, автомобілі дорогі мають хороші, за кордон завжди відпочивати їздять, ще й не по одному разу на рік.
Загалом, забезпечені вони дуже добре, і, як спочатку здавалося, дуже щедрі та люблячі своїх дітей однаково.
Але у житті стається все, на жаль, не так вже й добре, як здається на перший погляд, а стороннім людям того не видно і вони ніколи не зрозуміють цього.
У мого чоловіка є молодша сестра, моя зовиця, улюблениця своїх батьків, напевно, тому що молодша, а сам Андрій завжди був за няньку та доглядальницю їй у молоді роки свої.
Чоловік з образою розповідав, що на секцію карате його батьки його навіть не записували, хоч він про це все дитинство мріяв, адже йому постійно доводилося сидіти після школи з сестрою, незважаючи на те, що сам був ще зовсім маленьким хлопчиком.
Мої свекри якраз тільки відкрили свій бізнес, тому на няню грошей тоді не було у них зовсім, а весь догляд за малою сестрою ліг на плечі Андрія, на той час.
А коли чоловік вже підріс, то допомагав батькам у бізнесі, тягав важкі ящики на рівні з іншими працівниками і робив іншу підсобну роботу в той час, коли маленьку сестру всі доглядали та шкодували, як могли її оберігали.
Так, гарну освіту батьки оплатили своєму синові, тут не посперечатися з цим і їм потрібно віддати належне. А ось доньці – неповну середню.
Зовиця моя завередувала на другому курсі, що їй нецікаво, і батьки змирилися з втратою грошей за її навчання.
Та вона навіть працювати ніде не стала, влітку підробляла в кафе мами і тата, і, звичайно ж – за гроші, а не так як син наймитував так просто, за «дякую».
Вона робила найлегшу роботу. Батьки їй ще сказали, начебто жартома:
– Якщо тебе, таку примхливу та ледачу заміж хтось і візьме, то доведеться за тебе велике придане йому віддавати, щоб наречений не втік від тебе ще у перший рік подружнього життя, бо працювати ти зовсім не любиш. Тебе ще забезпечувати нам доведеться, адже не факт, що зять працьовитий попадеться.
Але перший одружився їхній син зі мною. Питання де ми будемо жити тоді у нас не стояло.
Ми з Андрієм жили у моєї мами – вона хороша людина, у зятя з тещею прекрасні відносини, і вона з нами не відчувала себе самотньою, навпаки, раділа, що діти поруч з нею щодня та відчувала себе потрібною комусь, вона постійно нам допомагала в усьому.
Через рік я дізналася, що чекаю дитину, а в цей час вже щосили готувалася до весілля моя зовиця.
Там такий був переполох у батьків з тим весіллям, що й словами не передати, вони не знали, як догодити їй з майбутнім зятем. Не те, що з нашим весіллям, коли ми з Андрієм брали шлюб.
Ми своє весілля відзначали у них в кафе за скромним столом, лише в колі найближчих родичів. Правда, тоді нікому складатися грошима не довелося, батьки Андрія самі все зробили, за свій кошт, але просили, щоб я багато людей зі своєї сторони не запрошувала.
А тут улюбленої доньки весілля – бенкет на весь світ в дорогому ресторані, який вони оплатили теж повністю, адже робити в своєму кафе весілля доньці не хотіли, хотіли погуляти шикарно.
Що характерно: на весіллі батьками чоловіка був подарований ключ від нової квартири для молодих. Це був такий шикарний подарунок їхній доньці.
Навіть для нас з Андрієм це було справжнім сюрпризом. Вони доньці купили квартиру!
Мій чоловік не те, що позаздрив, але відчув себе якимось зовсім їм не потрібним, обділеним повністю. Як потім сказала свекруха:
– Ну ви ж не скаржитеся, живете у тещі, у вас є житло. А вам навіщо зараз щось купувати?
Але поки я чекала дитину, то моя мама стала приходити додому трішечки збентежена. Ми швидко дізналися причину такого її стану.
Вона закохалася, вже давно з тим чоловіком зустрічається, соромилася нам про це говорити, адже вже немолода.
А той чоловік запропонував, щоб вона вийшла заміж за нього, а їм жити разом ніде, адже наречений на орендованій квартирі живе. Тоді і дозрів план у нас з Андрієм: швидко взяти кредит та звільнити мамі її житло.
Розповіли ми про це свекрам. Батьки мого чоловіка відразу беззаперечно оцінили нашу ідею і сказали – чим можуть, тим допоможуть з великою радістю.
Підшукали квартиру, але там потрібен був перший внесок, а це сума чимала: така вимога була у банку. І тут ми звернулися до батьків чоловіка. Але вони відразу сказали:
– Ой, та ви що, всі наші заощадження пішли на весілля дочки і її новеньку квартиру, щось ви дуже поспішили, могли б почекати ще рік, зараз все не так просто, як колись. Загалом, дали нам зрозуміти – крутіться самі, як хочете, а на нас краще не сподівайтеся. На перший внесок ми позичили де могли: і у друзів, і у рідні, у колег, і навіть мій старенький дідусь свої невеликі накопичення з села нам передав моєю хрещеною мамою. Таким чином ми взяли в кредит квартиру. Батьки чоловіка не дали взагалі нам ні копійки, навіть позичити гроші не захотіли, мовляв, витратилися і у них нічого не залишилося.
Переїхали ми в квартиру, коли вже у нас з’явилася дитина. Батьки Андрія приїхали до нас тільки на виписку дитини.
До себе додому в гості ми їх принципово не кличемо, це не я чоловіка про це прошу, він сам не хоче їх бачити, дуже ображений на своїх рідних людей, він не очікував, що вони себе так зможуть повести.
В принципі, працюючи на двох роботах, чоловік за п’ять місяців роздав майже всім борги. Бабуся моя не просить гроші назад, каже, що це подарунок від нього, хоча ми все одно йому хочемо повернути його накопичення.
Але свекри ніби не розуміють, чому у нас до них таке ставлення і просять привести до них онука, дивуються і ображаються, що не приходимо до них з дитям в гості і до себе не звемо їх.
Ну і нехай собі ображаються, мені після всього вже байдуже! Я вважаю, що праві ми: не треба було обіцяти, що вони нам допоможуть.
Зовиці моїй готову квартиру подарували відразу, щоб молоді мали де жити, а нам і з внеском не допомогли. Не отримають вони онука, ось так, та й родичатися з ними зовсім бажання у нас немає.
Моя мама каже, щоб я не сердилася на них, адже вони наша родина.
Але хіба це нормально так ділити дітей?
Фото ілюстративне.
