fbpx
Життєві історії
Мої родичі допомогли мені виростити дитину, а тепер вважають, що я їм щось винна. Але я не хочу, щоб все життя мені потакали, мовляв, тобі допомагала вся сім’я, так що ти у вічному боргу перед усіма родичами

Мені двадцять сім років, я заміжня, синові вісім років. Заміж я вийшла ще в студентські роки, з великої любові і до того ж у зв’язку з тим, що я чекала дитину. Хоча, звичайно, любов була головним фактором. Перший час в шлюбі обом довелося непросто: доучувалися, підробляли, боролися з фінансовими труднощами. Незабаром народилася дитина, і стало непросто подвійно. Якби не допомога батьків, невідомо, як би і викрутилися.

Проте вирулили, зберегли шлюб, отримали освіту. Дитина підросла, ходить в школу, ми з чоловіком працюємо, живемо з бабусею чоловіка, зробили ремонт в її квартирі, купили якісь меблі. Загалом, піднялися і життя начебто налагодилося. Однак ось невдача: в очах численної рідні і взагалі оточуючих всі ці роки мій чоловік – винятковий молодець: працює, старається, все в будинок, з дитиною постійно проводить час.

А от я – майже негативний персонаж. І господиня не дуже, і готую погано, і порядку немає ніколи, і з дитиною можна б побільше займатися, одним словом – безліч претензій.

Був час, коли я не не працювала – була нахлібницею і дармоїдкою. Потім роботу знайшла – теж погано: дім закинутий, дитина покинута, бабуся старенька в магазин за молоком сама ходить, а я на роботі своїй сиджу. А те, що дитина і весь будинок на мені тримається – до уваги не береться.

Я навіть не зрозуміла, коли я встигла стати цапом-відбувайлом в нашій родині. Якось непомітно і поступово. Основна претензія до мене – я занадто швидко народила дитину. Адже все можна було б влаштувати набагато простіше, краще і правильніше, без такого надриву і великих труднощів для всіх. Це мені допомагали з дитиною мама і свекруха, даючи мені можливість довчитися, і це я тепер до кінця життя зобов’язана родичам, які мені дитину виростили.

Це через мене чоловікові довелося на перших порах працювати на двох роботах, бабусі – потіснитися в своїй квартирі, свекрусі – в сорок п’ять стати бабусею і так далі. А чоловік – молодець, до нього жодної претензії. Причому з боку моїх батьків те ж саме. Одні дифірамби. І працював-гарував, і ремонт зробив своїми руками, і сім’ю утримує (при тому, що ми обоє працюємо). Одним словом, не чоловік, а золото.

А те, що іноді його заносить, до друзів по п’ятницях, або в комп’ютерні ігри цілодобово після роботи – так це нічого, цілком нормально, в кінці кінців, йому ще тільки двадцять вісім, він ще не награвся. Треба йому давати відпочити.

Найдивовижніше, що я звернула увагу на цю несправедливість зовсім недавно, до цього я не вважала, що у нас є якісь проблеми. Більше того, закиди навіть вважала справедливими і жила з почуттям провини, розвиваючи в собі різні комплекси.

Так, я рано народила дитину, але чоловік так само до цього причетний, як і я. І господиня я не дуже, свекруха готує набагато краще, і прибирати часом сил немає, і читати ніколи, тому що будинок-дитина-господарство, і робота у мене не дуже, адже треба встигати бігти в школу за дитиною, бо бабусі вже і так пересиділи з дитиною…

Я нарешті прозріла – хоч я і не ідеальна, але не дозволю, щоб мені потакали, мовляв, тобі допомагала вся сім’я, так що ти у вічному боргу перед усіма родичами. Чесне слово, жити так більше нестерпно. Чи є надія якось розрулити ситуацію, не руйнуючи відносини в родині кардинально…

Фото ілюстративне – Adobe Stock.

facebook