fbpx

Мої батьки запросили до себе на Новий рік мене з чоловіком і свекрів. Батьки Михайла були дуже незадоволені, а свекруха сказала, мовляв, що це за печера, в яку їх запросили і чому моя мама сидить в старому халаті

Мої батько і мати – найкращі батьки, незважаючи на те, що вони ніколи не мали великого бажання до накопичення грошей, це точно ніколи не було для них на першому місті. Для них це щось незрозуміле, це не для них: купувати в квартиру багато нової непотрібної дорогої техніки та меблів, які припадатимуть пилом, закуповувати гори непотрібного одягу і багато їжі в кладовку на потім, адже мало що там буде завтра.

Скільки я себе в дитинстві пам’ятаю – основна частина батьківського заробітку йшла на різні наші захоплення, на яскраве дитинство: ми з батьками дуже багато подорожували, побували в горах і на море часто їздили, щоразу в інше місце і відпочивали в наметах, загалом, відвідали кожен куточок нашої країни.

Я вдячна батькам за моє насичене, дивовижне дитинство, якого не було в моїх навіть багатих друзів, адже їх батьки думали лише про фінанси, а для дітей все менше мали часу.

Так, у мене пізніше за всіх моїх однолітків з’явився і дорогий комп’ютер, і мій власний телефон. Але я абсолютно не сумувала з цього приводу, і нікому не заздрила, бо більше чекала нових походів і пригод, ніж всі ці такі “потрібні” речі для моїх друзів. Моя мама – звичайна медсестра в поліклініці, а тато – звичайний працівник на заводі, зовсім не багаті люди, правда? Але наше сімейне багатство було не в грошах, а в душевній теплоті, любові і повазі один до одного, хоча це не кожен зрозуміє, думаю.

Майно моїх батьків – невелика двокімнатна квартира на околиці міста, скромні недорогі меблі і старенький татів автомобіль, на якому ми стільки чудових міст нашої країни об’їздили.

Завдяки сімейним подорожам і відмінному навчанні в школі, я легко вступила навчатися за напрямком туризму, в загальному, про що і мріяла, адже мені дуже подобалося бувати у різних куточках, відпочивати на природі, в цьому я бачила сенс свого життя.

Там же я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком Михайлом, хорошим хлопцем, який вибрав навчання теж за своїм покликанням. Батьки хотіли прилаштувати його кудись з фінансів, але він відмовився. Мені подобалося, як він мене уважно слухав, коли я розповідала йому про подорожі, а потім він сказав: «Так, це неймовірно, а я з батьками тільки в Туреччину на пляж їздив. Щороку одне і те ж. А я вдома глобус крутив, мріяв про інші країни. А, насправді, і свою країну не побачив ще у всій її красі».

Коли я познайомилася з батьками Михайла, я все зрозуміла: вони просто справжня корінні жителі міста. Свекруха – бухгалтер, завжди працювала на великому заводі, свекор – начальник великий на підприємстві. У мами Михайла залишився старий радянський вираз: «дістати».

Здавалося б уже зараз давно немає дефіциту особливого, купити все можна, йди та купи, але, ні – треба дістати, як у сусіда, тільки ще й краще. Всього добра в будинку – гори, на найдорожче кредити взяті, то, що набридло – продається. І мама Михайла всім хизується, вважає все це величезним щастям. А щорічні виїзди до Туреччини – нічого інше, як для знайомих все робиться, щоб вони бачили, що сім’я може собі дозволити поїхати за кордон відпочити на днів 10 й заздрили. Біганина по ринках і лежання на пляжі – ось мета поїздок і межа мрій сім’ї Михайла.

Весілля, як такого, у нас не було – посиділи в ресторані з парою друзів і батьками. На той момент ми вже закінчили навчання. На весіллі батьки особливо не спілкувалися, свекруха всім виглядом висловлювала своє невдоволення моїми небагатими татом і мамою, а свекру було не до спілкування – він поїдав всі страви на столі.

Мої рідні батьки просто мовчали, поводили себе спокійно, коли свекруха стала розповідаючи, що вона купила, дістала і принесла в будинок. Навіть мій чоловік соромився її такої розмови.

Потім ми з чоловіком стали орендувати квартиру, стали працювати, життя пішло своєю чергою, з батьками ми бачилися рідко. Але на новорічні свята моя мама покликала до себе: нас та свекрів. Мовляв, що ми як не рідні, такі свята, треба відзначити усім разом, поспілкуватися зі сватами. Свекруха приїхала в своєму дусі: червона рибка, ікра, мовляв, це дефіцит зараз, а так весь стіл готувала мої мама з татом. Реакція свекрів на нашу домашню обстановку була не дуже хорошою, щиро кажучи, мені це зовсім не сподобалося тоді, вони кривилися, посміхалися та перешіптувалися. Ми з чоловіком відчували себе ніяково при цьому.

А потім мій тато встав і сказав приблизно такі слова: «А давайте зараз за багатство. Тільки не те багатство, яке в гаманцях і банках, а за духовне. За те що ми живемо в такий час в такій хорошій країні, дихаємо, влаштовуємо собі маленькі свята і великі пригоди в житті, за те, що ми всі тут разом можемо зібратися!» Я дивилася на реакцію свекрухи – вона ніби як чайник скипала. Вона стала просто змінюватися на очах, я думала, що вона зараз почне щось говорити недобре. Так і сталося.

Вона встала і каже: «Про яке багатство ви говорите? Подивіться на своє житло – це ж печера якась примітивна. Меблі всі старі, сидите на табуретках, а не на стільцях. Ви що, не можете кредит взяти хоч якийсь невеличкий, щоб кухню оновити, техніку якусь нормальну купити? Невже не соромно так жити? На що ви гроші витрачаєте? На походи непотрібні дитячі в наметах? І що ви маєте після цього? Спогади? Так вас же соромно комусь показати – сваха он сидить в старомодній сукні. Мені неприємно у вашій печері сидіти, і куди нас тільки запросили? А ще наш син з вами поріднився, мені навіть у поганому сні не снилися такі родичі!» І все в такому дусі. Свекор їв і підтакував. Мій чоловік вже не витримав: «Мамо, а ось з цього моменту – вставайте з батьком і йдіть додому. До побачення.”

Вони пішли, а між нами запанувало мовчання. Тато розгублений, мама теж, ніхто не очікував, що так все скінчиться. Але чоловік мій сказав: «Вибачте мене, будь ласка, за моїх батьків, мені завжди було ніяково за їх погляди на життя. Як сказав хтось із класиків – не соромно бути бідними, соромно бути дешевими. Ось у мене батьки саме такі – одні вихваляння, порожні слова і нічого більше. А вашій дочці я дуже заздрю ​​- яке у неї щасливе дитинство з вами було. Не те, що у мене. Ви – чудові, я вас дуже люблю!» Підійшов і поцілував моїх тата з мамою наче рідних людей.

Як же я обожнюю свого чоловіка Михайла. Як добре, що він не схожий на своїх батьків. Я звісно, хвилювалася трохи – як він тепер зі своїми батьками спілкуватися буде. Ну нічого, спілкується, правда коротко і по справі. Вони все одно вважають, що праві вони, ще й ображаються на нас. Ну і нехай, дорослих людей не переробити і не переконати. З батьками чоловіка я теж спілкуються, ми ж родина. І все одно мої батьки найкращі! Просто тепер я знаю, що вони за люди, тому вже навіть не намагаюся поріднитися з ними, ми й досі, як чужі.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page