Вони і були не особливо молодими, коли я народився. Зараз мені 27, моїй мамі 63, а татові 71. Зараз моєму братові, як вашому батькові, – 52. Але ось пішов третій рік, як я сприймаю своїх батьків похилого віку по-іншому.
Справа не в тому, що вони пішли на пенсію. Мій тато все ще працює і успішно дзвонить мені по скайпу. Моя мама веде «інстаграм», скидає злісні жарти в повідомленнях. Справа в тому, що вони перетворилися в моїх бабусю і дідуся.
Я люблю їх, як і завжди, йду за порадою, коли упираюся в глухий кут і відчуваю підтримку в моменти слабкості, але тепер – головний я. Тепер в моїх руках мeч, стpiли і щит. Тепер я задаю рух.
Я не знаю, що саме розділило нас на до і після. Чи то здоров’я, якого майже не залишилося, слабка хода і важке дихання. Я бачу, як мама втрачає пам’ять. Як тато сповільнився і більше не здатний на глобальні рішення. Не знаю, кого він там лікує, але час точно нікого не щадить.
Я став робити їм знижку, і, можливо, їм неприємно це читати, але мої батьки дійсно постаріли. Зменшилися в зростанні, послабилися в характері. Вони як і раніше люблять мене, готові зробити останній ривок, аби я був щасливий.
Часу дуже мало. Я став відчувати кожен рік. Будь-які три дні, що мені вдається провести з батьками, стали святом. Я обіймаю і цілу їх кожен раз, немов на прощання. Добре, тату! Як скажеш, мама! Я поступився їм усім. Пробачив їм все. Тільки живіть.
Мій тато більше не китайська стіна, моя мама перестала бути Лао-цзи. Я боюся оступитися, і це правда. Мені часто не вистачає їх рішень, і це правда. Мені здається, що якби вони були трохи молодші, я був би набагато вільніший, – і це правда.
Іноді я хочу зателефонувати їм, сказати, що хвopий і втомився, що весь світ сьогодні проти мене і мені так хочеться зaбuтuся в кут, але вони більше не знають, як мене захистити.
Тепер вони мої діти.
