Я заміж вийшла в 37 років. Навіть не знаю, для чого я це зробила. Так, коли мені було 20, я хотіла заміж, хотіла дітей, але життя внесло свої корективи. Я так активно працювала над кар’єрою, що зовсім забула про особисте життя. Тільки періодично родичі нагадували, про те, що «пора».
Та й, чесно сказати, достойного кандидата поруч не було. А вийти заміж просто так я ніколи не хотіла. І ось, коли я майже змирилася з тим, що буду одна, в моєму житті з’явився Руслан. До того часу моя мама дуже наполягала на тому, що хоче внуків. 7 років тому вона поїхала за кордон на заробітки і купила мені квартиру. Так що я, так би мовити, наречена з приданим.
Коли ми з Русланом одружилися, він працював в університеті науковим співробітником, а жив у гуртожитку. Він хороший чоловік, розумний, але безініціативний.
В той час як я – вже досить самостійна жінка, з хорошою роботою і пристойною зарплатою. Так, квартиру мені купила мама, але ремонт, який по вартості прирівнюється майже до квартири, зробила я сама. А він прийшов, вибачте, без нічого і на все готове.
Ми подумали і вирішили, що чоловікові варто змінити роботу. Через подругу я влаштувала чоловіка на хорошу посаду і справи його пішли відразу в гору. І ось поїхали ми якось до його батьків у гості. І тут дорога моя свекруха видає, що я погана дружина, бо хочу, щоб її син багато працював. А ще, на думку моєї свекрухи, крім трудової діяльності я повинна супчики варити, за здоров’ям його стежити і бути справжньою берегинею домашнього вогнища.
Все б нічого, якби вкінці свекруха не почала говорити про те, що її сину потрібна у власність квартира. Дослівно, вона сказала так: «У тебе є своє житло, а у нього немає. Це мій син, і я хочу, щоб у нього теж щось було». Мовляв, якби не її син, то я б досі в дівках сиділа.
Я наскільки була вражена її словами, що навіть не знала, що їй на це сказати. Мене прямо пересмикнуло від такого нахабства, просто я вихована так, що в цьому житті розраховую тільки на себе в фінансових питаннях. Та й взагалі дорослі діти повинні самі себе забезпечувати. Так, мама мені допомогла, але ж я її рідна донька. А чому вона має допомагати чужому дорослому сорокарічному чоловікові – не зрозуміло.
Розумію, що це мама мого чоловіка і я повинна її поважати, але чому вона дозволяє собі рахувати доходи моїх батьків і голосить, що її золотий синочок без квартири живе. Дивно те, що у неї розуму вистачило не подзвонити моїй мамі і не видати все це по телефону. А вона може! І не бентежить ж, що до нашого шлюбу Руслан жив в гуртожитку і заробляв мізер, як для чоловіка.
Свекруха не навчила синочка, що перш, ніж одружитися не завадило б подбати про те, де жити і що їсти. А тепер він такий золотий, що йому всі щось винні. Спасибі б краще сказала, що мої батьки подбали про те, що нам є де жити. Але ж дорікає, що у мене квартира є, а у нього немає. Каже, що терміново треба все виправити і включити її сина у власники моєї квартири.
Одним словом, поїхали ми додому, і як відрізало, я не хочу взагалі ні бачити не чути її. Чоловік у мене непоганий, але він весь цей час мовчав, хоча, швидше за все йому моя квартира не потрібна так, як потрібна його мамі. Часом сумніваюся, а чи потрібно мені це заміжжя…
Фото ілюстративне – omantoday.
