fbpx
Життєві історії
Мої батьки ніколи не допомагали нам грошима, але і свекри теж. Зате мої нам возили все: картоплю, закрутки, курей, яйця. Мама зараз приїхати до нас не може: у неї є ще молодші діти, город, господарство, та й батькові зараз потрібен догляд. А мій чоловік щодня мені нагадує, що батьки мені нічого не дали і заміж я вийшла з пустими руками

– Світлано, ну сама поміркуй! Хоч чимось твої батьки можуть нам допомогти? – наполягає щодня Павло.

Світлана одружена з Павлом вже чотири роки. Світлана поки в декреті з їхньою дворічною донечкою. До того, що її чоловік людина різка і запальна жінка вже звикла. Тим більше, що до дружини Павло ставиться непогано. Та й діватися їй особливо нікуди.

– Я з району, з села, – каже жінка, – чоловік – з обласного центру. Живемо на його території. Важка людина мій чоловік – не те слово. Спочатку я сприймала це, як прояв сильного характеру, а тепер вже і не знаю, що й думати.

І що робити далі. Живуть молоді за сучасними мірками непогано: у Павла є квартира, що дісталася від бабусі, робота непогана, навіть машина є, хоча і старенька. Ось на тему машини останнім часом чоловік і не може заспокоїтися.

– У мого батька машина нова, – говорить дружина, – заробив. Тільки він зараз захворів і за кермом поки не їздить. А Павлу загорілося: чого автівці стояти, нехай нам віддасть, давай ми з ним поміняємося.

Зі своїми родичами Павло давно не спілкується: образився на щось. Тепер ось до тещі з тестем має претензії. Мовляв, дочка безприданниця, допомоги від вас ніякої, хоча б машину віддайте все одно без діла стоїть.

– Не посоромився і сам батькові це запропонував – засмучується Світлана, – природно тато відмовив. Він сам сподівається незабаром на ноги встати. Та й машина ця важко батькам дісталася. Нас у них троє: після мене ще два молодші брати.

– Я один працюю, – аргументує Павло, – утримую тебе, дочку, квартира моя, ти сюди ні ложки, ні виделки не принесла. Тебе заміж з пустими руками видали.

– А навіщо ложки-вилки приносити, якщо є все, – виправдовується Світлана, – ну так, мої батьки не допомагали нам грошима, але і його теж. Зате мої нам возили все: картоплю, закрутки, курей, яйця. Та й коли у нас донька народилася, то мама відпустку брала – приїжджала няньчитися.

– Дитину більше туди не повеземо, – ставить чоловік умову, – нехай сюди приїжджають бачитися, якщо вони такі жадібні.

Батько Світлани зараз їздити до онуки не може. Мама теж вся в турботах: сини, город, господарство, чоловік, якому зараз потрібен догляд.

– Приїжджай до нас, – пропонує мама, – хоча б поки ти в декреті. Що це за закиди такі?

Але їхати Світлана не хоче: мамі зараз і так важко. У них зараз з фінансами дуже складно. Мама одна тягне сім’ю, куди ще й доросла дочка з дитиною, та й почуття до чоловіка ще є.

– Він таким не був, – скаржиться Світлана подрузі, – що сталося – не зрозумію. Але з кожним днем ​​Павло налаштований все рішучіше.

– Чоловік в декреті пізнається, – хитає головою подруга, – бач який, тато і мама йому дружину без нічого віддали. Бачив, що брав, і на момент походу в РАЦС його все влаштовувало. А тепер чого скаржитися?

– Вибір між батьками і чоловіком я робити не хочу, – каже Світлана, – але і виходу ніякого поки не бачу. Якби не машина, так Павло б ще до чогось причепився. Швидше б з декрету вийти і заробляти почати, може тоді легше стане. А може і справді, заради миру в сім’ї, спробувати випросити у батька цю машину?

Фото ілюстративне – freepik.

You cannot copy content of this page