Своє дитинство я не дуже люблю згадувати, адже щастя у ньому було мало. Нас з братом мама виховувала одна, бо тато пішов від нас коли ми ще були маленькими.
Батько любив оковиту, тому аліментів від нього ми не чекали. Жили ми дуже бідно, були часи, що ми не мали навіть що їсти. Я мріяла, що коли я виросту, то поїду з села, вивчуся і спробую налагодити своє життя.
Після школи я відразу поступила в університет. Жила в гуртожитку. Там я познайомилася з жінкою, яка сиділа у нас на пропускному пункті.
Вона зовсім не була схожа на її крикливих напарниць, її швидше можна було сплутати з викладачкою – за вишуканістю і в манерах, і в одязі. Звали її всі Марія Альбертівна.
З часом я навіть подружилася з нею. Дітей у Марії Альбертівни не було, а чоловік кілька років тому пішов до іншої. Я завжди чекала, коли пані Марія чергуватиме, бо полюбила її як рідну маму.
Але одного разу Марія Альбертівна не прийшла на роботу. Я питала у її напарниць, що трапилося, але вони нічого не знали. Роздобувши адресу цієї жінки, я попрямувала до неї додому. Двері її розкішної квартири були відчиненими. Марія Альбертівна лежала на ліжку і просто не могла підвестися. Як потім з’ясувалося, я прийшла дуже вчасно, лікарі, які потім приїхали, назвали мене її янголом-охоронцем.
Коли я побачила її квартиру, була дуже здивована. Після того, як Марія Альбертівна одужала, я запитала її, навіщо вона ходить на роботу в наш гуртожиток за копійчану зарплату, якщо вона так заможно живе. Це і справді було дуже дивним для мене.
Вона відповіла, що роботою і спілкуванням з нами вона лікується від самотності, а гроші їй і справді не потрібні. У неї багато родичів живуть в Німеччині і вона доволі таки багата спадкоємиця.
На той час Марії Альбертівні було приблизно 60 років, але виглядала вона значно молодшою. Потім я закінчила університет і наші долі розійшлися, але ми обмінялися адресами і домашніми телефонами, бо мобільних тоді ще не було.
Моє життя йшло своєю чергою, я вийшла заміж, народила двох дітей. Було не просто, крутилася як білка в колесі, розривалася між домом, роботою, дітьми і мамою, яка залишилася в селі.
Ми з чоловіком власного житла не мали, тому знімали квартиру в місті. Треба сказати, що мій шлюб виявився не дуже вдалим. Чоловік не дбав ні про мене, ні про дітей. А після 10 років шлюбу взагалі сказав, що йде з сім’ї, бо інша жінка вже чекає від нього дитину.
Після розлучення я з дітьми повернулася в село до мами. Сину тоді було 9 років, доньці 6. Тоді я прийняла рішення їхати на заробітки, іншого виходу у мене не було.
Я поїхала на заробітки в Грецію. Там мені якось відразу пощастило знайти роботу, то ж я могла дітям висилати гроші. В Греції я познайомилася з Андрієм, він теж родом з України, але тут живе практично з народження, багато років тому сюди переїхали його батьки.
Як і я, Андрій був розлучений, і був старшим за мене на три роки. Ми почали жити разом. Все було добре, поки я не захотіла забрати до себе доньку.
Донечка переїхала до мене. Я влаштувала її в місцеву школу. Вона швидко вивчила мову, але Андрію ця ідея не сподобалася. Він почав відверто говорити, що донька заважає нашому щастю і що мені треба зробити вибір.
І, звичайно, я вибрала доньку. Ми пішли від Андрія, і зняли собі окрему квартиру. Одній платити за житло було важче, я перестала висилати мамі і синові гроші, бо вже не мала з чого.
Я вже нічого доброго не чекала, але тут мама мені телефонує, каже, що мені треба приїхати додому, бо мені прийшла якась спадщина.
Моєму здивуванню не було меж, коли дізналася, що Марія Альбертівна, яку я не бачила майже 20 років, записала свою трикімнатну квартиру в центрі міста на мене. Її нещодавно не стало, але вона залишила мені листа, в якому говорила, що не забула, як я колись її врятувала.
Добро, зроблене нами, повертається до нас з сторицею. І хоч життя моє легким ніколи не було, я впевнена, що тепер і у мене, і у моїх дітей буде все добре.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.