У 24 роки я вийшла заміж, а через рік стала вдовою, залишившись з немовлям на руках. Зараз мені майже 50, всі ці роки я спілкувалася з мамою мого чоловіка, яка дуже любила онука. Свекруха мене підтримувала, син був єдиним, а отже її внук Максим, що народився, — найдорожче, що залишилося в неї від сина.
Ми з першим чоловіком жили у двокімнатній квартирі, що залишилася йому у спадок від бабусі та діда по батькові. Формально Валентина Степанівна за життя сина не мала права на цю нерухомість. Та й потім вона зробила широкий жест, сказавши мені, що у спадок за сином вона вступати не збирається, мовляв, у неї квартира є.
– Нехай все дістанеться тобі та моєму онукові, – сказала свекруха.
Я тоді про заміжжя не думала, було не до того. Коли народився Максим Валентина Степанівна мене підтримувала і із задоволенням поралася з онуком. Не була вона проти мого заміжжя, коли Максиму було 2,5 роки:
– Ти молода, іди заміж, раз людина хороша, аби він до мого онука добре ставився.
Мій другий чоловік – золото. Максим став для нього рідним, хоча він його і не усиновив. Щоб не причиняти прикрість Валентині Степанівні, прізвище та по батькові син зберіг від свого рідного батька, а називає батьком – прийомного.
Жити ми з тієї самої квартири пішли до мого другого чоловіка: у колишньому житлі все нагадувало про першого чоловіка. І Валентину Степанівну я ніколи від онука не відлучала, і мій чоловік до неї ставився і ставиться як до члена нашої родини.
Тільки ось мою дочку, яка народилася у другому шлюбі Валентина Степанівна якось одразу не прийняла.
– Зрозуміло, – намагалася виправдати Валентину Степанівну моя мама, – Максим – її рідний онук, а твоя дочка – твоя дочка. Зайве нагадування про те, що її сина більше немає, а життя без нього триває і ти навіть щаслива у цьому житті.
У такій ситуації мої діти й виросли. Хоч як дивно, виросли дружними. Синові зараз 24 роки, дочці виповнилося 20. А тут моєму другому чоловіку дістався у спадок будиночок за містом, він мені і запропонував:
– Продаємо все, вашу двокімнатну квартиру, цей будинок і купуємо дітям по однокімнатній квартирі. Максим того і дивися одружитися надумає (дівчина у сина була вже 2 роки), дочка теж доросла. Квартиру дочки, поки вона вчиться, здаватимемо, а Максим не проти жити самостійно.
Квартира наша з сином здавалася всі ці роки, гроші ми зберігали на вкладі, тож нам цілком вистачило б на дві квартири для дітей. Я подумала і погодилася, спитала сина, як він ставиться до такого варіанту. Максиму ідея сподобалася, він нас підтримав. Але проти виявилася його бабуся.
– Яке відношення твоя дочка має до цієї квартири? Навіщо продавати? Ти маєш віддати квартиру тільки синові, це спадщина його батька. Будиночок в селі, порівняла. Ось будиночок нехай твоя дочка і успадковує.
– Валентино Степанівно, – спробувала я пояснити, – але ж половина тієї квартири належить мені, уявіть, що я віддаю дочці свою власність, а не власність сина.
– І тобі та квартира не повинна була дістатись! Тільки завдяки моїй доброті половину ти отримала. Я ж тоді в спадок не вступала, думала, що онуку потім все відійде. Ти до тієї квартири не маєш жодного відношення, ти й отримала її тільки тому, що я на це погодилася.
– Ви теж, – відповіла я, – жодного відношення до тієї квартири не маєте. Це спадщина ваших колишніх свекрів. Не лізьте в наше життя, ми до вас добре ставилися всі ці роки, навіщо зараз все псувати?
Мені соромно стало за цю розмову, бо свою свекруху я люблю і поважаю. Але я вважаю, що я маю рацію. Двоє дітей у мене, обох виростив мій чоловік. Діти дружні, навіщо вбивати між братом та сестрою клин? Валентина Степанівна усі ці роки жила і не почувала себе покинутою, навіщо вона на старості років вирішила стосунки зіпсувати? Чи може я не права?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
