У мене була тітка, яку не любили. Як племінниця, довго не могла зрозуміти, чому вся родина так дивно ставилася до Анни Сергіївни. Вона нікого не ображала, нікому зла не робила, не позичала грошей — і не просила. Жила собі сама в своїй двокімнатній квартирі в центрі міста, мала пенсію більшу, ніж у наших батьків, і завжди ходила рівно, підтягнуто, із зачіскою, ніби з салону.
— От відьма, — казала мама, коли ми випадково бачили тітку на базарі. — Подивися, як дивиться. Ніби ми всі їй щось винні.
Я тоді ще мала була, не розуміла, що саме мати має на увазі. Бо тітка просто йшла — у рукавичках, із капелюшком, спокійна, горда. Здавалося, що вона нікуди не поспішає, але водночас усе встигає.
Анна Сергіївна ніколи не мала чоловіка. Принаймні, ніхто з родини про нього не знав. Казали, що в молодості в неї був якийсь «чиновник високого рангу», роман, який закінчився тим, що вона так і залишилася сама. Але не нещасна, не скривджена — просто вибрала самоту.
І от саме це вибір, здається, і не могли їй пробачити.
Вона не приходила на дні народження, навіть коли її кликали.
— Анно, ну приїдь хоч раз, — просила мама. — У нас же вся родина буде. Ти ж навіть до племінника на весілля не приїхала!
— У мене свої справи, — спокійно відповідала тітка. — Я в клубі англійської сьогодні.
— У якому ще клубі? — обурювалася мама. — Тобі шістдесят сім!
— Саме тому я й ходжу, — усміхалася тітка і клала слухавку.
Власне, слухавку вона клала часто. Ще з тих пір, як у неї вдома з’явився телефон із визначником номера. Вона навіть доплачувала, аби знати, хто телефонує. Якщо бачила, що дзвонить хтось із родини — брала слухавку лише тоді, коли мала бажання говорити.
— Це ж треба бути такою пихатою! — сердився дядько Іван. — Ми ж не просимо в неї нічого!
— От саме, що не просите, — казала тітка колись мені. — Просто дзвоните, бо треба щось сказати, щоб совість заспокоїти. А я не люблю “бо треба”.
Я почала її розуміти набагато пізніше. Коли стала дорослою і сама втомилася від розмов «бо треба». Коли зрозуміла, що навіть рідня може говорити не по суті, а для вигляду.
Пам’ятаю, мені було двадцять три, я закінчила університет і шукала себе. Мама, звісно, радили: «Іди в школу, як усі», але я не хотіла. І тоді вперше за багато років я сама подзвонила тітці.
— Тітко Анно, можна я до вас приїду?
— А ти хочеш чи треба? — спитала вона.
— Хочу, — сказала я щиро.
— Тоді приїжджай.
Вона жила в старому, але доглянутому будинку, де ще пахло полірованими сходами. На підвіконнях — квіти, на стіні — картини, всюди порядок. Я зайшла — а вона в шовковому халаті, з сережками у вухах, з ароматом кави та книжкою англійською.
— Ти схожа на мене, — сказала вона після п’яти хвилин розмови. — Теж не любиш, коли тобі кажуть, як жити.
І тоді я зрозуміла, що вона не горда — просто вільна.
— Знаєш, — казала вона, наливаючи чай, — у нашій родині всі люблять командувати. А я просто не підходжу під цей шаблон. І тому я «погана». Але мені байдуже.
Вона була щаслива в своїй самотності. Не тому, що не могла інакше, а тому, що вибрала саме так.
Про її чоловіка ніхто точно нічого не знав. Лише якось, коли ми з нею вечеряли, вона глянула у вікно і сказала:
— Колись я його чекала. Але він обрав посаду. А я обрала себе.
І посміхнулася так, ніби в тому виборі не було гіркоти — лише спокій.
Їй було вісімдесят п’ять, коли сусідка питала:
— Анно Сергіївно, а хто вам подасть води, якщо ви захворієте?
— Є доставка, — сміялася вона. — І онлайн-магазини. Не турбуйтеся.
Вона ще й досі їздила на зустрічі літературного клубу, на йогу для старших людей і в театр. Її часто бачили в кав’ярнях — сама, з книгою. Але не самотня. Навколо неї завжди була якась легкість, ніби вона вміла дихати життям глибше, ніж інші.
— А я хочу так старіти, як вона, — якось сказала я чоловікові.
— Та ти що, — відповів він. — Без дітей, без родини, без онуків?
— Але з гідністю. І з миром у серці, — відповіла я.
Її не стало у дев’яносто три. Тихо, уві сні, у своїй квартирі, де все стояло на своїх місцях.
На похороні було небагато людей. Родичі прийшли, бо «так треба». Дехто шепотів:
— Бач, сама прожила, ніхто їй навіть води не подав.
А я стояла поруч і мовчала. Бо знала: їй не треба було, щоб хтось подавав воду. Вона вміла все робити сама.
Після сороковин ми з мамою розбирали її речі. У шафі — ідеальний порядок, усе розкладено за кольорами. У шухляді — старі листи. Я знайшла один, адресований їй від якогось чоловіка, датований 1973 роком.
«Анно, я не можу відмовитися від посади. Але знай, що люблю тебе. Якщо колись передумаєш — я завжди тебе чекатиму».
На конверті — печатка з гербом і підпис якоїсь державної установи.
Я зрозуміла, що вона тоді не передумала. І не пошкодувала.
У кінці листа її рукою було дописано олівцем:
«Я ніколи не чекаю того, хто не здатен обрати мене».
Коли ми виносили її речі, я взяла лише одну річ — її старий телефон із визначником номера. Мама здивувалася:
— Нащо тобі та стара штука?
— Як нагадування, — відповіла я.
— Про що?
— Про те, що маю право не брати слухавку, коли не хочу.
Минуло кілька років. Я іноді згадую її, коли втомлююся від нав’язливих дзвінків, чужих думок, зобов’язань. Тоді я уявляю, як вона сиділа у своїй кухні, пила каву, і коли дзвонив телефон — просто поглядала на номер, усміхалася й поверталася до книжки.
Бо жити для себе — не егоїзм. Це сміливість.
Іноді я думаю, що тітка Анна була єдиною в нашій родині по-справжньому щасливою людиною. Вона не мала чоловіка, дітей, родинних застіль, але мала головне — повагу до себе і вміння бути собою, навіть коли всім це не подобається.
Мораль проста, але глибока:
Не всі самотні — нещасні.
І не всі, кого люблять, — щасливі.
А ті, хто навчився слухати лише себе, часто виявляються наймудрішими.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
