– Мені завжди так дивно, коли люди говорять про допомогу батькам-пенсіонерам, – розповідає тридцятип’ятирічна Аліна. – Нашим з чоловіком батькам за шістдесят, вони живуть набагато багатше за нас. У свекрів великі пенсії, купа пільг і доплат, дві квартири на здачу. Мої ще працюють, вони унікальні фахівці у своїй справі, отримують дуже непогані гроші, і теж здають нерухомість.
У Аліни звичайнісінька сім’я – чоловік, дитина дев’яти років. Живуть окремо від батьків, платять кредит за квартиру. Аліна з чоловіком економлять, зайвого собі нічого не дозволяють. Навіть продукти, і ті намагаються брати по акціях в мережевих магазинах. В відпустки не їздять, чоловік їх і зовсім не бере. Обоє хапають підробітки і кожну зекономлену гривню несуть в банк.
– Кредит якийсь ще придумали! – сердиться мама Аліни. – Ви хіба не знаєте, що кредит – це для людей, які елементарно гроші відкладати не вміють! Займаєтеся якоюсь нісенітницею, живете невідповідно до своїх достатків… Накопичили б і купили квартиру без переплати…
Свекри теж не мовчать.
– А чому ви не займаєтеся спортом? – наприклад, здивовано запитала днями свекруха. – Вам обом було б не зайве. Одужали ви, дивлюся, від хорошого життя. Що ти, що чоловік твій. Давайте не сидіть, беріть карти в фітнес-клуб. Пора вже стежити за собою. Зараз хороші знижки!
– Та ну, ви про що! – зітхає Аліна. – Це для нас дорого…
– Де дорого? – знизує плечима свекруха. – Ми з чоловіком якраз недавно оплатили карти, зовсім недорого. Це ж ціна за рік. Розділи на дванадцять! У перерахунку на місяць це дріб’язок.
Аліна просто переводить розмову на інше. Тому що пояснювати, що «дріб’язок» для них не такі вже й копійки, а помножені на дванадцять стають і зовсім фантастичною сумою, яку їм взяти просто нізвідки – принизливо.
– Батьки просто не уявляють собі людей, у яких може просто не бути на рахунку вільної тисячі, – зітхає Аліна.
Жити в такому режимі їм ще, як мінімум, років сім.
– Все життя мріяла про велику родину, щоб діточок було багато! – розповідає Аліна. – Але, мабуть, крім Андрійка, нікого у нас вже не буде. Народжувати у віці за сорок не хочу, а зараз про декрет і мови бути не може, чоловік один не справиться. Я взагалі тепер уже дивуюся, як ми на одного-то дитину в нашій ситуації зважилися…
Андрійко зростає фактично з ключем на шиї. До школи ходив у садок, куди його приводили першого і забирали останнього, попри невдоволення вихователів. З першого вересня першого класу Андрій ходить на групу подовженого дня. Вечорами його забирає няня-сусідка. В обов’язки жінки входить проводити дитини до квартири і простежити, щоб хлопчик зайшов і закрився зсередини. Далі Андрій сам розігріває вечерю і години дві-три ще чекає приходу батьків, доробляючи уроки або граючи в телефоні.
– Ці гаджети все-таки – наше спасіння, – зітхає Аліна. – Дитина хоча б зайнята…
Літо теж проходить в місті. Цього року пощастило – вдалося прилаштувати хлопчика в безкоштовний табір на липень. Два тижні відпустки Аліна візьме в серпні – гулятимуть в парках і збиратися в школу. Решта шість тижнів літа Андрій сидить удома і грає в гаджети.
– Слухайте, ну у вас же дві бабусі-пенсіонерки! – кажуть Аліні знайомі. – Могли б взяти онука хоч на кілька тижнів кожна!
– На наших бабусь де сядеш, там і злізеш, – зітхає Аліна.
Дивно, але обидві пари батьків – і Аліни, і її чоловіка – сповідують модну нині серед пенсіонерів точку зору про те, що діти повинні усього досягати самі. Батьки, мовляв, все борги дітям вже віддали і тепер хочуть пожити для себе.
Свекруха зі свекром, наприклад, люблять подорожувати і роблять це як мінімум два рази на рік.
– Наші бабуся з дідусем пів світу вже об’їздили, – зітхає Аліна.
Влітку свекри обов’язково їздять на море, в санаторій. Пару років тому, перед першим класом, Аліна набралася сміливості і попросила взяти Андрія хоча б на Чорне море – трохи оздоровити дитину перед школою. Свекри тоді якраз збиралися на море.
Свекруха замахала руками – ні, вони з таким складним завданням не впораються. Відпустка у них вже розпланована, квитки куплені, номера броньовані мало не за рік, і взагалі, вони їдуть не відпочивати, а лікуватися. А хто буде доглядати за дитиною, ні, така відповідальність їм не потрібна.
– Так у нас Андрій моря і не бачив жодного разу, – зітхає Аліна. – Якщо тільки на бабусиних фотографіях… На літаку не літав, на поїзді не їздив. Максимум – на електричці, на дачу до моєї подруги… Не знаю, чи є ще такі діти в класі чи ні…
– Ну а другі бабуся з дідусем? Теж мандрівники?
– Ні… Ці у нас не подорожують, ці збирають! Живуть дуже скромно, у них нічого зайвого. У матері просто спортивний інтерес – прожити на мінімум. Аж до того, що м’ясо вони не їдять, фруктів не купують.
– А гроші куди дівають? Вони ж працюють обоє, хорошу зарплату отримують?
– Ага, обоє працюють, а гроші збирають на рахунках… Ми з чоловіком очманіли п’ять років тому, коли батьки квартиру купили! Просто так ось пішли, і придбали за гроші, як кіло яблук на ринку. Без всяких боргів і кредитів. Здають тепер, а гроші знову на рахунку кладуть. Не здивуюся, якщо незабаром і другу квартиру придбають для здачі…
Фото ілюстративне – neikurs.
