Тоді, як тільки ми познайомилися з Михайлом, чоловік розповідав мені, що в нього було досить таки непросте життя.
Його мама розлучилася з його рідним батьком багато років тому.
Мій чоловік тоді був ще зовсім маленьким.
Мати привезла його в село до бабусі і далі поїхала в велике місто влаштовувати своє особисте життя, адже ще молода і все життя в неї попереду.
На той час бабуся була вже не такою молодою, адже мама мого Михайла у неї пізня дитина, тому їй на той час доводилося нелегко.
Але вона дуже любила свого онука, всі люди в селі бачили, як вона гуляла з колясочкою, потім до неї ще й збігалися усі сусідські дітлахи посидіти й погратися з Михайлом.
Мій чоловік тоді ще був досить таки маленький, він мало що розумів, хоча бабусі було дуже важко, але у нього було щасливе дитинство.
Бабуся водила його до школи, готувала смаколики, а її молодші родичі купували йому гарненький одяг, адже шкодували малого.
Своє дитинство мій чоловік вважає щасливим, звісно у нього не було тата, мама мало цікавилася ним, поруч з ним тоді була така світла і добра людина, його бабусю любили і поважали всі за її добрі душу та серце.
Тому завжди усі люди в селі намагалися їй допомагати, розуміли, що сама виховує дитину.
Мама Михайла, в той же час приїжджала дуже рідко до матері і дитини своєї, привозила йому якийсь одяг, але була наче чужа, далека.
Вона багато розповідала, що вдало вийшла заміж, працює, але зізнавалася, що чоловік нічого не знає про сина, тому вона не може приїжджати.
А з часом вони розлучилися, мама приїхала в село.
Місяців два пожила з ними в хаті матері і знову майнула в місто, в пошуках свого жіночого щастя.
Так було ще декілька разів, коли вона знаходила своє щастя і забувала про маму та сина на довго, потім поверталася, коли залишалася сама, і знову йшла.
Коли Михайло підріс, він дуже добре ставився до бабусі, щиро любив її, вона для нього була цілим світом.
Всі люди в селі милувалися, коли дорогою йшов високий красивий хлопець і вів за руку стареньку згорблену бабусю, в його очах була ніжність і любов до неї.
А потім бабусі не стало, на жаль, Михайло був поруч з нею до останнього дня, не відходив ні на хвилинку.
Хату він продати не міг, хоча бабуся і заповіла її йому.
Та Михайло попросив сусідів наглядати за нею, а сам поїхав в місто шукати роботу.
Там ми й познайомилися, одружилися згодом.
Зараз у нас є й свої дітки.
Ми з чоловіком часто їздимо до бабусиної хати, а влітку місяцями відпочиваємо там.
Михайло аж розквітає там, відчуває себе маленьким щасливим хлопчиком, як колись в дитинстві, він і зараз відчуває, що тут біля хати, бабуся завжди поруч з ним.
А нещодавно мама Михайла повернулася в село, дзвонила йому, скаржилася, що ні копійки за душею немає, просила, щоб син віддав їй хату, адже вона по праву належить їй, вона в ній буде зустрічати свою старість.
Вона сподівається на допомогу сина, адже вона мати його.
Та Михайло матері своїй відмовив, сказав, що в нього мами немає, він ріс без мами і йому немає кому допомагати.
Я сама бачу, що йому це рішення далося непросто, смуток у нього є на душі.
Але чи міг він вчинити інакше?
Невже не правильно він зробив?
Фото ілюстративне.