Останні роки життя моєї сусідки Марії, після того, як син поїхав з батьківського дому, перетворилося на суцільне чекання його повернення додому.
Так минали день за днем.
У сусідки більше нікого не було, її Андрій – єдина найрідніша для неї людина.
Лише ще є у неї сусіди, в яких не було вільного часу, щоб розділяти з нею самотність, адже у них багато своїх справ.
А Марія щовечора засинала з очікуванням повернення сина додому, а прокидалася з думкою, що ось-ось син стане на порозі і буде з нею, як колись, в її молоді роки.
А кого ще мати може чекати в старості в маленькій хатині в селі?
Ось задзвенів телефон.
Марія швиденько взяла телефон і стала приглядатися на номер телефону.
Невправно натискала телефонні кнопки.
Нарешті відкрилося повідомлення, жінка дуже зраділа:
“Мамо, вітаю тебе. В мене все гаразд. Я скоро приїду додому”.
Прочитала ці слова і їй так тепло стало на душі:
“Мій синочок, рідненький. Приїде до мене додому, нарешті!”
На жаль, сама Марія вже не зовсім уміла користуватися тим, незвичним для неї, чудом сучасної техніки.
Вона сама не телефонувала синові останнім часом, не вміла.
Тому лиш приймала дзвінки і повідомлення від свого Андрія.
Часом у неї виходить подзвонити до сина, але він часто працює.
Після декількох таких невдалих спроб вона перестала йому телефонувати – чекала, що подзвонить він сам, чекала щодня.
Мати дуже раділа, як маленьке дитя, кожній вісточці, тим паче розмові з найріднішою людиною.
Марія встала набагато швидше як зазвичай з ліжка, поспішала – треба ж чимось смачним сина зустріти, якимись смаколиками почастувати.
Швиденько замісила тісто – будуть улюблені вареники Андрія, які він ще з раннього дитинства любив.
І борщу смачного зварить, син теж любить його.
А ще Марія дістала квашеної капусти, син нещодавно згадував про неї.
Біля плити моя сусідка порається, а сама у вікно щохвилини заглядає, чи не йде, бува, її син, чи не спішить до старенької матері.
Та хвіртку ніхто не відкривав, вона була непорушна.
Незабаром на столі у мисці вже чекали на Андрія його улюблені вареники, кипів борщ.
А сина ще не було, хата була порожня.
Марія вже сіла біля вікна і не відверталася вже від нього.
День вже йшов до завершення, надворі темніло, а мати й досі сиділа сама.
Зрештою Марія встала і пішла до сусідів.
Постукала в двері, зайшла і мовила:
– Я сама сиджу і ви самі, йдіть до мене повечеряємо разом, я сина додому чекала, а його немає.
– Ми зайняті зараз, не можемо йти, вечеряйте без нас, – мовила здивована сусідка, яка дійсно була заклопотана своїми справами.
Марія не стала затримуватися в гостях – люди, мабуть, зайняті.
Повільно пішла додому, схиливши засмучене та втомлене обличчя.
На вулиці вже майже зовсім стемніло, надії не було.
Ось і її двір, зайшла на подвір’я.
Відчинила хвіртку.
На порозі наче хтось сидить, придивилася – її Андрійко.
На душі стало так тепло і світло, аж підбігла до порогу:
– Андрійку, синочку мій! Це ти? Синочку рідненький! Зараз борщу насиплю, з сметанкою, ходи скоріш додому.
Ту зустріч моєї сусідки з сином я пам’ятатиму все життя. Він тиждень гостював у мами, Марія літала, як на крилах.
Потім він поїхав, а за тиждень сусідки не стало, але вона щасливою такою відійшла.
Після цієї історії я щовихідних відвідую своїх батьків, хоча вони живуть в сусідньому селі, я стараюся знайти час для них.
Лише зараз зрозуміла, що час, проведений з рідними, найцінніший.
Хіба не так?
Фото ілюстративне.