Сестра кличе до себе за кордон, у всьому допоможе і влаштує, але чоловік стоїть на своєму. Чого уперся? Тут тримає, тільки гордість
Ми з сестрою в дитинстві жили дуже дружно. Я перша вийшла заміж. Чоловік у мене хороший, але нам ніяк не вдається розбагатіти і жити, якщо не заможно, то, хоча б, нормально.
А от моя сестра вдало вийшла заміж за іноземця-однокурсника і поїхала жити до Європи. Щаслива! У них там свій власний будиночок, як вона каже «невеликий» за їхніми мірками, а для нас – так це просто хороми. Є робота, є машина, та все є! Хоча їхня сім’я вважається там середнім класом, але нам таке і не снилося. Відпочивають щороку на морі, подорожують на машині.
Ми з сестрою з простої сім’ї, до її заміжжя нам закордонні принади і не снилися. Наш батько таксист, мама медсестра, і живемо ми в невеликому районному місті. Просто сестра вчилася в університеті в столиці, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися. Вони там закінчили навчання, знімали кілька років квартиру з першою дитиною, а потім поїхали до чоловіка на його батьківщину.
Я вчитися не хотіла, закінчила коледж, пішла працювати, зустріла хлопця з робітничої родини, вийшла за нього заміж, знімаємо крихітну двокімнатну квартиру, є маленький син. Перспектив ніяких в життя. Чоловік, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, «династію» продовжує.
Якби у мене сестра не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим життям, але як побачу її барвисті фотографії, серце заходиться. Вся така красива, за кермом машини, на фоні барвистих квітів, а ми тут живемо в такій сірості. Спочатку вона нас не кликала – були складнощі з її громадянством. А потім другу дитину там народила, всі документи оформила, і ось в тому році приїжджала з дитиною, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно. Хоче нас всіх туди забрати. Наші батьки категорично проти – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть, а ось я замислилася.
Ну що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем життя стає все складніше, рахуємо копійки, перебиваємося лише необхідним. Іноді живемо на декретні всією сім’єю. Життя нудне – сходити і відпочити нема куди, тільки що з друзями влітку на шашлики з’їздити. І то знову ж таки – якщо грошей назбираємо. У батьків грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них трясти? Та й ганебно це. Нудить вже від цих злиднів, хоча теж вважаємося «середнім класом». Тільки класи в різних країнах якісь несхожі.
Ось сестра і приїхала до мене з пропозицією: давайте, мовляв, їдьте до нас, ми вам все влаштуємо. Свекри у неї класні, у всьому допоможуть для початку, жити є де, все влаштуватися. Так, спочатку буде нелегко, і мову вивчити треба буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться. Я знаю, сестра мене не обманює, вона ж добра мені бажає, і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість чоловіка! Він просто уперся рогом і все, нікуди ми не підемо!
Треба сказати, що і мої свекри дуже патріотичні люди. Весь час вірять у світле майбутнє, яке стає все темнішим і темнішим. Вони такі – старої закалки, і нічого в їхньому житті світлого немає, крім квартири (з вбиральнею на вулиці), двох синів і цього заводу, в якому вони все життя гарують. Свекруха взагалі вже на пенсії, а досі на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться. Здоров’я ніякого, а працювати доводиться. Я так думаю, що це саме вони збивають мого чоловіка, не хочуть, щоб він їхав. Але поруч ж залишиться його старший брат!
У чоловіка іноді бувають просвітлення в голові, особливо коли з грошима все дуже погано. Але варто було мені заїкнутися про закордон, то починаються гасла: «Де згодився, там і знадобився!», «Своя сорочка ближче до тіла!». Явно не його слова, а його батьків. Я прошу, кажу, що так жити неможливо, а він мені: «Ні, залишимося тут – на батьківщині, нехай бідні, але горді!».
І давай розповідати, що все це казки про закордон, що будемо там загнивати. Але у мене сестра там живе, вона ж краще знає!
Як на такого впертого чоловіка можна вплинути? Мої батьки зберігають нейтралітет, а з свекрами говорити марно. Та й друзі у нас такі, що не хочуть, щоб ми їхали, теж всяку нісенітницю несуть.
Якщо я кажу чоловікові про вічну бідність, то він мені каже, що на дві зміни ходити буде, але це теж не вихід: я його бачити вдома не буду, і він заганяється. Але ж є вихід! Чому він його ігнорує? Як його вмовити, я не знаю.
Фото ілюстративне – livegournal.
