fbpx
Життєві історії
Моя сестра з сім’єю живе за кордоном. Я щодня бачу її яскраві фото, де вона за кермом свого дорогого автомобіля, щодня у неї букети квітів, хороша робота, великий дім. Нещодавно, вперше за багато років, Леся приїхала в гості до нас на орендовану квартиру

Моя рідна старша сестра Леся дуже вдало вийшла заміж і поїхала жити в Німеччину. Щаслива вона зараз дуже, життя в неї вдалося. У них там свій власний чималий будиночок, як вона каже “невеликий” за їхніми мірками, а для нас так це просто хороми справжні, у нас такі будинки будують хіба лише заможні дуже люди, адже вони не кожному по кишені.

У Лесі там є хороша робота, є гарна машина, та все є, що потрібно для хорошого та забезпеченого життя. Хоча їхня сім’я вважається в Німеччині середнім класом, але нам таке і не снилося з чоловіком в Україні, я про такі статки навіть зараз мріяти не можу. Для мене це ще ті багатства.

Відпочиває моя Леся з чоловіком щороку не один раз, подорожують часто навіть на своїй машині, часто літають в різні країни. Просто рай, а не життя, я вважаю.

Ми з моєю сестрою родом з простої сім’ї, до її заміжжя нам закордонні подорожі і не снилися ніколи, ми й гадки не мали, що так складеться життя у моєї сестри. Тато наш – працював звичайним таксистом, мама медсестра, і жили ми в невеликому районному місті. Просто Леся моя свого часу поїхала навчатися в столицю, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися, там вони й познайомилися.

Леся з чоловіком там закінчили навчання, орендували пару років квартиру з першою дитиною, а потім поїхали до чоловіка на його батьківщину. А я навчатися, чесно кажучи лінувалася, про що зараз шкодую трохи. Просто закінчила коледж, пішла працювати, зустріла хлопця з звичайної робітничої родини, вийшла за нього заміж, знімаємо маленьку двокімнатну квартиру на крою нашого міста, тут дешевші ціни, є у нас маленький синок.

Перспектив ніяких в житті у нас зараз немає. Чоловік Юрко, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, продовжує, як то кажуть, сімейну справу, розумію, що звучить все це трохи смішно, звичайно, але що поробиш. У нього, на жаль, немає такого бажання заробляти набагато більше для своєї сім’ї.

Якби у мене моя Леся не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим і дуже буденним життям, але як побачу її яскраві фотографії, на яких вона і її сім’я щасливо посміхаються, радіють життю, аж стає образливо за своє надто похмуре життя. Вся така красива, за кермом машини, на тлі квітів, а ми тут навіть каву в кафе собі не можемо дозволити, та й що там говорити, я взагалі кави не купую на вулиці, завжди готую вдома, адже так економніше.

Спочатку рідна сестра нас не кликала до себе – були складнощі з її громадянством, тай сама поки там обжилася, бо на перших порах було дуже непросто. А потім другу дитину там народила, всі документи оформила, і ось в тому році приїжджала з дитиною вже до нас, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно. Хоче нас всіх туди забрати, вона так рішуче налаштована. Наші батьки категорично проти – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть, а ось я замислилася.

Ну що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем ​​життя стає все складніше, рахувати постійно ці мізерні копійки, танцювати перед господинею квартири, якщо зарплату чоловіка затримують, і таке буває. Іноді живемо на декретні виплати всією сім’єю. Життя сіре – сходити і відпочити ніде, тільки що з друзями влітку на шашлики з’їздити, і то це для нас справжнісіньке свято. І то знову ж таки – якщо копійки назбираємо. У батьків своїх грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них взяти? Так бідно жити більше не хочеться.

Ось сестра і приїхала до мене з пропозицією: давайте, мовляв, бери чоловіка і сина, збирайтеся і їдь до нас, все влаштуємо, починайте збирати просто усі необхідні документи. Свекри у неї хороші, у всьому допоможуть для початку, жити є де. Так, спочатку буде нелегко, і мову вивчити потрібно обов’язково буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться. Я знаю, сестра мені правду говорить, вона ж добра мені бажає, і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість чоловіка! Він просто уперся і все – нікуди ми не підемо. А я живу лише мрією про краще життя, тим паче, що свого житла у нас тут немає, загалом, якщо подумати, то нам зовсім нічого втрачати.

Треба сказати, що і мої свекри дуже хороші люди. Весь час вірять у світле майбутнє, яке стає все темніше і темніше. Свекруха взагалі вже на пенсії, а до цих пір на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться. Але виходить саме так, що це саме вони вмовляють мого чоловіка, щоб він залишився вдома, не хочуть, щоб він їхав, бо скоро їм буде потрібний догляд. А в них він єдиний син. А Юрко своїх батьків поважає, не хоче залишати їх одних на старості років.

Що мені робити та як вмовити чоловіка? Не хочеться жити вже так бідно і рахувати кожну копійку, тим паче нас тут нічого зовсім не тримає. Юрко не розділяє мого оптимізму, каже, що добре там де нас немає. А я вірю, що ми можемо розбагатіти там, як розбагатіла моя сестра.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page