fbpx
Життєві історії
Моя сестра вже давно з чоловіком живе в Канаді. У них там власний будиночок. У моєї сестри є хороша робота, є машина. Вона часто надсилає мені фото з ресторанів, відпочинку, де вона щаслива вся з квітами, аж світиться. Останнього разу вона приїжджала в Україну, кликала мене до себе. Казала житло і роботу нам знайде, все влаштує. Але чоловік мій не хоче. Іван – єдиний син в батьків, і свекруха вмовляє його залишитися вдома, бо вони вже старі, їх скоро доглядати потрібно буде

Моя старша сестра Наталя вдало вийшла заміж і поїхала жити в Канаду. Щаслива вона зараз дуже! У них там свій власний будиночок, як вона каже «невеликий» за їхніми мірками, а для нас так це просто хороми, у нас такі будинки будують хіба лише заможні дуже люди.

У моєї сестри є хороша робота, є машина, та все є, що потрібно для хорошого та забезпеченого життя. Хоча їхня сім’я вважається в Канаді середнім класом, але нам таке і не снилося з чоловіком в Україні. Для мене це ще ті багатства. Відпочиває Наталя з чоловіком щороку не один раз, подорожують на машині, часто літають в різні країни. Просто рай, а не життя.

Ми з сестрою родом з простої сім’ї, до її заміжжя нам закордонні подорожі і не снилися навіть. Тато наш – звичайний таксист, мама медсестра, і живемо ми в невеликому районному місті. Просто Наталя вчилася в столиці, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися, там вони й познайомилися.

Наталя з чоловіком там закінчили навчання, орендували пару років квартиру з першим малюком, а потім поїхали до чоловіка на його батьківщину. А я по навчатися, чесно кажучи лінувалася, про що зараз шкодую трохи. Просто закінчила коледж, пішла працювати, зустріла хлопця з звичайної робітничої родини, вийшла за нього заміж, знімаємо маленьку двокімнатну квартиру на крою міста, тут дешевші ціни, є у нас маленький синок. Перспектив ніяких в житті у нас зараз немає. Чоловік Іван, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, продовжує, як то кажуть, сімейну справу, розумію, що звучить все це трохи смішно, звичайно, але що поробиш.

Якби у мене моя Наталя не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим і дуже буденним життям, але як побачу її барвисті фотографії, на яких вона і її сім’я щасливо посміхаються, радіють життю, аж стає образливо за своє надто похмуре життя. Вся така красива, за кермом машини, на тлі квітів, а ми тут навіть каву в кафе собі не можемо дозволити. Спочатку вона нас не кликала до себе – були складнощі з її громадянством, тай сама поки там обжилася, бо на перших порах було дуже непросто. А потім другу дитину там народила, всі документи оформила, і ось в тому році приїжджала з дитиною, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно. Хоче нас всіх туди забрати. Наші батьки категорично проти – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть, а ось я замислилася.

Ну що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем ​​життя стає все складніше, рахувати постійно ці мізерні копійки, танцювати перед господинею квартири, якщо зарплату чоловіка затримують, і таке буває. Іноді живемо на декретні всією сім’єю. Життя сіре – сходити і відпочити ніде, тільки що з друзями влітку на шашлики з’їздити. І то знову ж таки – якщо копійки назбираємо. У батьків грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них взяти? Так бідно жити більше не хочеться.

Ось сестра і приїхала до мене з пропозицією: давайте, мовляв, бери чоловіка і сина, і їдь до нас, все влаштуємо. Свекри у неї хороші, у всьому допоможуть для початку, жити є де, все влаштуватися. Так, спочатку буде нелегко, і мову вивчити треба буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться. Я знаю, сестра мені правду говорить, вона ж добра мені бажає, і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість чоловіка! Він просто уперся і все – нікуди ми не підемо.

Треба сказати, що і мої свекри дуже хороші люди. Весь час вірять у світле майбутнє, яке стає все темніше і темніше. Свекруха взагалі вже на пенсії, а до цих пір на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться. Я так думаю, що це саме вони вмовляють мого чоловіка, не хочуть, щоб він їхав, бо скоро їм буде потрібний догляд. А в них він єдиний син. А Іван батьків поважає, не хоче залишати їх одних на старості років.

Що мені робити та як вмовити чоловіка? Не хочеться жити вже так бідно і рахувати кожну копійку, тим паче нас тут нічого зовсім не тримає.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page