Якось подруга мені розповіла:
– Сестра моя двоюрідна Мирослава зі своїм чоловіком живуть зовсім недобре. Тому і дітей туди я своїх ніколи не вожу своїх, сестра сама до нас в гості ходить. Я категорично проти, і це зрозуміло, щоб мої доньки бачили та чули, які в них відносини в сім’ї. Кілька разів мій чоловік їздив туди мирити їх, але безрезультатно. Я не думаю, що там вже можна щось змінити на краще.
– Ну а чому твоя Мирослава так живе і мовчить лише постійно, якщо все так погано? Розлучилася б сестра з ним, та й жила собі нормально б. Матеріально вона від свого чоловіка вона зовсім не залежить, син дорослий вже. Чого так жити?
– Так справа в тому, що розлучені вже вони давно, навіть документи про це мають. Пару років вже минуло, як вони не є сім’єю.
– Розлучені? А чого живуть разом тоді, кому воно потрібно такі стосунки?
– Ну от так. Квартира маленька у них, на дві окремі квартири розміняти абсолютно неможливо її. А поступатися одне одному не хочуть. Не знаю, мені складно говорити, чого вони не можуть якесь інше рішення прийняти. Напевно, я б так не змогла. Але мені простіше, мені в разі чого є куди піти – до мами своєї.
– Ой, та багато таких людей зараз, які розлучаться, а живуть разом, – каже інша моя знайома. – У мене сусідка так живе вже давно. А куди їй йти? У неї житла більше немає свого. Тільки життя чоловікові полегшити? Вона з дітьми, а він їй тепер нічим не зобов’язаний – як сусід. А йти нікуди їй зовсім. У батьківській хаті її з двома дітьми зовсім ніхто не чекає.
Я от, щиро кажучи, не розумію таких жінок, як можна жити разом, коли ти вже розлучена і дивитися не хочеш на нього, а він нічим не допомагає. Я б краще в маленьку хату в село б до мами поїхала, але б ніколи не жила ось так під одним дахом, аби у місті. Хіба так краще жити?
Фото ілюстративне.
