fbpx
Життєві історії
Моя сестра вийшла заміж і поїхала жити в Італію. У неї з чоловіком там за кордоном свій власний будиночок, як вона каже «невеликий» за їхніми мірками, а для нас так це просто хороми. Є робота, є машина, та все є, що тільки можна бажати жінці для справжнього щастя! Хоча їхня сім’я вважається там середнім класом, але нам таке і не снилося. Відпочивають на морі щороку, подорожують на машині. Просто рай, а не життя. А нещодавно сестра з сім’єю приїжджала в Україну і зайшла до нас з чоловіком в гості

Так склалося життя, що моя старша сестра дуже вдало вийшла заміж за свого однокурсника і поїхала жити в Італію. Щаслива вона була дуже, словами не передати, як сяяла та раділа!

У сестри з чоловіком там за кордоном свій власний будиночок, як вона каже «невеликий» за їхніми мірками, а для нас так це просто хороми багаті якісь. Є робота, є машина, та все є, що тільки можна бажати жінці для справжнього щастя! Хоча їхня сім’я вважається там середнім класом, але нам таке і не снилося. Відпочивають на морі вони обоє щороку, подорожують на машині. Просто рай, а не життя!

Ми з сестрою з простої сім’ї, до її заміжжя нам закордонне життя і не снилися ніколи, більше того – ми навіть не мріяли про таке. Тато наш – таксист, мама – медсестра, і живемо ми в невеликому районному місті. Просто сестра поїхала навчатися в столицю, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися, адже саме там вони і познайомилися.

Вони там закінчили навчання, орендували пару років квартиру з першим малюком, а потім поїхали до чоловіка на його батьківщину.

А я по навчанню лінувалася, закінчила коледж, пішла працювати, зустріла хлопця з звичайної робітничої родини, вийшла за нього заміж, знімаємо крихітну квартиру, є маленький синок. Перспектив ніяких в житті зовсім зараз у нас я не бачу, та й немає їх, напевно. Чоловік, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, «династію» продовжує.

Якби у мене сестра не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим та буденним життям, але як побачу її барвисті фотографії, серце заходиться. Вся така красива, за кермом машини, на фоні яскравих квітів, а ми тут черевиками бруд місимо.

Спочатку сестра Вероніка нас не кликала до себе – були складнощі з її громадянством. А потім другу дитину там народила, всі документи оформила, і ось в тому році приїжджала з дитиною, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно.

Вероніка щиро хоче нас всіх туди забрати. Наші батьки категорично проти – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть в своєму житті, та я їх розумію, вже вік, а ось я замислилася.

Ну що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем ​​життя стає все складніше, постійно рахуємо ці жалюгідні копійки, постійно виправдомуємося перед господинею квартири, якщо зарплату чоловіка затримують, і таке буває, що не можемо вчасно оренду заплатити.

Іноді живемо на декретні всією сім’єю. Життя нудне – сходити і відпочити ніде, тільки що з друзями влітку на шашлики з’їздити. І то знову ж таки – якщо копійки назбираємо. У батьків своїх ми, правда, грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них взяти? Та й негарно якось це по відношенню до немолодих людей. Сумно вже від цих злиднів, хоча теж вважаємося «середнім класом». Тільки класи в різних країнах якісь несхожі.

Ось сестра і приїхала до мене з пропозицією: давайте, мовляв, згортайтеся тут, зскладай свої речі, бери чоловіка і сина, і їдь до нас, ми все влаштуємо, все буде добре.

Свекри у моєї сестри класні, у всьому допоможуть для початку, жити є де, влаштуватися. Так, спочатку буде нелегко, і мову вивчити треба буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться. Я знаю, сестра мені правду каже, вона ж добра мені бажає, і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість чоловіка! Він просто відмовляється від цієї пропозиції і все – нікуди ми не поїдемо!

Треба сказати, що і мої свекри дуже патріотичні люди. Весь час вірять у світле майбутнє, яке стає все темніше і темніше. Вони такі, але нічого в їхньому житті світлого немає, крім квартири, двох синів і цього заводу, в якому вони все життя гарують. Свекруха взагалі вже на пенсії, а й досі на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться. Здоров’я ніякого, а працювати доводиться важко. Я так думаю, що це саме вони збивають мого чоловіка, не хочуть, щоб він їхав, щоб не залишив соїх батьків без нагляду. Але поруч ж залишиться його старший брат!

У чоловіка іноді бувають просвітлення на думці, він тоді все гарно розуміє, особливо коли з грошима все дуже погано, усвідомлює, що роки збігають, а життя наше не змінюється.

Але варто було мені заїкнутися про закордон, то починається одне і те ж: «Де народився, там і знадобився!», «Своя сорочка ближче!». Явно не його слова, а свекрів. Я плачу, кажу, що так жити неможна, бо важко, а він мені: “Ні, залишимося тут – на Батьківщині, нехай бідні, але горді!». І давай говорити, що все це казки про закордон, що будемо там пропадати”. Але у мене сестра там живе, вона ж краще знає! Тим більше, куди вже більше пропадати як тут? Гірше точно вже не буде!

Як на такого впертого чоловіка можна вплинути, як його вмовити? Мої батьки зберігають нейтралітет, а з свекрами говорити марно. Та й друзі у нас такі, що не хочуть, щоб ми їхали, теж підтримують чоловіка, хоча я не розумію чому.

Якщо я кажу чоловікові про вічну бідність, то він мені каже, що на дві зміни ходити буде, але це теж не вихід: я його бачити вдома не буду, і він сил не матиме зовсім. Але ж є вихід, хороший вихід і підтримка рідних людей! Чому він його ігнорує? Як його вмовити, мені так потрібна зараз гарна порада, а то я вже не знаю, які слова підібрати. не хочу, щоб у нас дійшло до розлучення.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page