fbpx
Життєві історії
Моя сестра поїхала в Італію, там вийшла заміж. Щаслива! У них там свій власний будиночок. Є робота, є машина, та все є, що тільки можна бажати. Хоча їхня сім’я вважається там середнім класом, але нам таке і не снилося. Я з чоловіком кожну копійку тут рахую. Відпочивають на морі щороку, подорожують на машині. Просто рай, а не життя! Якось вона приїхала в Україну, нам дитину свою показати. Зайшла тихесенько до мене в кімнату і стала вмовляти, щоб і я їхала в Італію

Моя старша сестра дуже вдало вийшла заміж за свого однокурсника іноземця і поїхала жити в Італію. Щаслива! У них там свій власний будиночок, як вона каже «невеликий» за їхніми мірками, а для нас так це просто хороми. Є робота, є машина, та все є, що тільки можна бажати жінці для щастя! Хоча їхня сім’я вважається там середнім класом, але нам таке і не снилося. Відпочивають на морі щороку, подорожують на машині. Просто рай, а не життя!

Ми з сестрою з простої сім’ї, до її заміжжя нам закордонне життя і не снилися ніколи. Тато наш – таксист, мама – медсестра, і живемо ми в невеликому районному місті. Просто сестра вчилася в столиці, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися. Вони там закінчили навчання, знімали пару років квартиру з першим малюком, а потім поїхали до чоловіка на його батьківщину. А я по навчанню лінувалася, закінчила коледж, пішла працювати, зустріла хлопця з робітничої родини, вийшла за нього заміж, знімаємо крихітну квартиру, є маленький синок. Перспектив ніяких в житті зовсім. Чоловік, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, «династію» продовжує.

Якби у мене сестра не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим життям, але як побачу її барвисті фотографії, серце заходиться. Вся така красива, за кермом машини, на фоні яскравих квітів, а ми тут черевиками бруд місимо. Спочатку вона нас не кликала – були складнощі з її громадянством. А потім другу дитину там народила, всі документи оформила, і ось в тому році приїжджала з дитиною, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно. Хоче нас всіх туди забрати. Наші батьки категорично проти – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть в своєму житті, та я їх розумію, вже вік, а ось я замислилася.

Ну що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем ​​життя стає все складніше, постійно рахуємо ці жалюгідні копійки, ставати на коліна перед господинею квартири, якщо зарплату чоловіка затримують, і таке буває. Іноді живемо на декретні всією сім’єю. Життя нудне – сходити і відпочити ніде, тільки що з друзями влітку на шашлики з’їздити. І то знову ж таки – якщо копійки назбираємо. У батьків грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них взяти? Та й ганебно це. Сумно вже від цих злиднів, хоча теж вважаємося «середнім класом». Тільки класи в різних країнах якісь несхожі.

Ось сестра і приїхала до мене з пропозицією: давайте, мовляв, згортайтеся тут, бери в оберемок чоловіка і сина, і їдь до нас, ми все влаштуємо. Свекри у неї класні, у всьому допоможуть для початку, жити є де, влаштуватися. Так, спочатку буде нелегко, і мову вивчити треба буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться. Я знаю, сестра мені правду каже, вона ж добра мені бажає, і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість чоловіка! Він просто уперся рогом і все – нікуди ми не підемо!

Треба сказати, що і мої свекри дуже патріотичні люди. Весь час вірять у світле майбутнє, яке стає все темніше і темніше. Вони такі, але нічого в їхньому житті світлого немає, крім квартири, двох синів і цього заводу, в якому вони все життя гарують. Свекруха взагалі вже на пенсії, а до сих пір на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться. Здоров’я ніякого, а працювати доводиться важко. Я так думаю, що це саме вони збивають мого чоловіка, не хочуть, щоб він їхав. Але поруч ж залишиться його старший брат!

У чоловіка іноді бувають просвітлення на думці, особливо коли з грошима все дуже погано. Але варто було мені заїкнутися про закордон, то починаються гасла: «Де народився, там і знадобився!», «Своя сорочка ближче!». Явно не його слова, а свекрів. Я плачу, кажу, що так жити неможна, бо важко, а він мені: “Ні, залишимося тут – на батьківщині, нехай бідні, але горді!». І давай молоти, що все це казки про закордон, що будемо там пропадати”. Але у мене сестра там живе, вона ж краще знає! Тим більше, куди вже більше пропадати як тут? Гірше точно вже не буде!

Як на такого впертого чоловіка можна вплинути? Мої батьки зберігають нейтралітет, а з свекрами говорити марно. Та й друзі у нас такі, що не хочуть, щоб ми їхали, теж всяку нісенітницю несуть. Якщо я кажу чоловікові про вічну бідність, то він мені каже, що на дві зміни ходити буде, але це теж не вихід: я його бачити вдома не буду, і він сил не матиме зовсім. Але ж є вихід! Чому він його ігнорує? Як його вмовити, мені так потрібна зараз гарна порада, а то я вже не знаю, які слова підібрати.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – depositphoto.

You cannot copy content of this page
facebook