Є такі люди, які вважають, що всі їм винні. Саме такою є моя двоюрідна сестра Леся. Вона з дитинства живе під гаслом: «Нахабство – друге щастя». Коли вона вийшла заміж, природно, вона вела себе нітрохи не краще: вона вважала що родичі чоловіка повинні носити її на руках і виконувати всі забаганки на першу вимогу.
Її чоловік, на подив, досить довго терпів всі витівки і закидони своєї дружини. І ось, тиждень тому, її чоловік не витримав і показав їй на двері, у Лесі не було іншого виходу, як лише повернулася до батьків.
Прийшовши до мене в гості, сестра озвучила причини розлучення. І я, м’яко кажучи, очманіла від її нахабства: свекруха сестри навідріз відмовилася звільнятися з роботи, щоб сидіти з онукою. Відмова свекрухи до такої міри обурила сестру, що вона перестала спілкуватися з нею і заборонила тій навіть дзвонити до власного сина.
Через кілька місяців, милостиво простивши свекруху, сестра вирішила дати їй шанс «спокутувати свою помилку». Схема була така: свекруха збирає пожитки і переїжджає в студію сина, де жила сестра з чоловіком і дитиною. А щаслива родина заселяється в її двокімнатну квартиру. І тоді буде мир всім, бабуся буде бачити внучку коли захоче. Тут треба додати що чоловік сестри брав участь в приватизації квартири, але ніколи на неї не претендував.
Чоловік і свекруха сестри були здивовані її «широким жестом». Знову почувши відмову, сестра розлютилася. Вона назвала чоловіка «маминим синочком», а свекруху охрестила «невиправною егоїсткою». Її чоловік, не довго думаючи, зібрав речі дружини і під її пісеньку «Ви всі мені винні!», відвіз її до батьків. Тітка лише важко зітхнула, а дядько сказав, що цього варто було чекати.
А до мене вона прийшла теж не просто так. У нас є бабуся, старенька вже. Бабуся заповіла свою квартиру нам з сестрою в рівних частках. У зв’язку з цим у сестри виникла «геніальна ідея». Я повинна сходити до бабусі і попросити щоб вона викреслила мене з заповіту.
Адже у сестри дитина і їй квартира потрібніше. Я розсміялася і сказала сестрі, що ніколи такого не зроблю. Вона образилася і пішла, голосно грюкнувши дверима.
Через двадцять хвилин мені подзвонила мама з докорами: як я могла так засмутити бідну дівчинку. Адже вона кілька років терпіла свого чоловіка і свекруху, дивом втекла від їх «поганої сімейки» під захист власних родичів. А тут я – посміла так образити бідолашну сестру.
Вислухавши версію сестри, яку та влила в вуха моєї мами, я дуже довго сміялася. Ось є ж такі люди: працювати вони не хочуть, а хочуть все отримувати на блюдечку з блакитною облямівкою, абсолютно нічого не роблячи. І вони не перестають свято вірити в те, що всі їм винні.
Фото ілюстративне – krassever.
