Нас у матері було троє дочок. Жили ми небагато, тому я рано зрозуміла, що мені доведеться розраховувати лише на себе.
Зараз велика частина життя вже минула, мені 63 роки, я уже на пенсії.
Я була середня донька, в свій час я рано поїхала з дому. Я сама поступила в інститут, жила в гуртожитку, потім знайшла роботу і почала знімати квартиру.
Повертатися додому я не хотіла, бо не бачила там для себе перспектив.
Я багато працювала, не мала часу на особисте життя.
Заміж вийшла пізно, в 35 років, за вдівця.
Мій чоловік був старшим за мене на 10 років, у нього вже була доросла донька, яка жила окремо.
Жили ми з чоловіком в його квартирі.
Але нещодавно мого чоловіка не стало, приїхала його донька і сказала, що мені треба виселятися.
Моєї молодшої сестри теж недавно не стало.
Після неї в рідному містечку залишилася квартира.
Дітей у Оксани не було, тому вона завжди говорила, що якщо що, то її квартира залишиться мені.
Я вирішила повертатися в рідні краї і вступати у спадок. Але вдома на мене чекав сюрприз.
Наша старша сестра Люба вийшла заміж першою і залишилася вдома біля наших батьків.
У них з чоловіком народилося двоє дітей.
Зрозуміло, що оскільки Люба доглядала наших батьків, то все майно перейшло їй.
Ми з молодшою сестрою Оксаною не мали нічого проти, це справедливо. Тим більше, що я жила в іншому місті.
І Оксана теж вийшла заміж в нашому містечку, вони з чоловіком купили собі житло.
Але далі почали відбуватися дивні речі. У нас було дві бабусі – по маминій і по татовій лінії.
Коли їх не стало, їхнє майно перейшло дочкам нашої старшої сестри Люби, про нас з Оксаною ніхто навіть не згадав.
Ми знову вирішили – нехай так, все ж залишається нашим племінницям, не чужим людям.
А тепер ситуація з помешканням Оксани. Її воля була така, щоб її квартира дісталася мені, але вона мене не дочекалася.
Я поїхала додому через вісім місяців, по приїзду родичі радо мене зустрічають, але ні слова про оформлення квартири на мене.
Виявилося, що Люба і тут мене випередила, вступила у спадок, і оформила квартиру на себе.
Люба мені дорікнула, що до мого віку вже можна було б про своє житло і подбати.
Люба вважає, що вона все зробила правильно. Вона завжди повторює, що їй більше треба, бо у неї діти, вона старається заради них.
Я на пенсії, і розумію, що грошей на власне житло я не зароблю.
Від безсилля в мене просто опустилися руки, і якраз в цей момент мені зателефонувала донька мого покійного чоловіка.
Вона запитала мене, чи не хочу я стати нянькою для її дітей. Вона ніяк не може знайти когось підходящого, от про мене і згадала – все ж, не чужа людина!
Я погодилася, але з у мовою, що буду жити у них.
От така історія – життя я прожила якось неправильно, бо тепер, на старості, навіть не маю де голову прихилити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.