Нещодавно до моєї подруги Наталі мама зателефонувала, мовляв, була вона в нотаріуса, хочу все розділити між тобою і Дмитром ще за життя, поки маю ясний розум та добре здоров’я, щоб не було потім, як у наших знайомих.
Ну, це старі друзі їх родини були, яких вони знають чимало років, їхні діти, дві доньки, пересперечалися пару років тому між собою через майно їх батьків, яке ті залишили після себе.
А, насправді, такі сестрички хороші були в дитинстві, прямо наче найкращими подругами одна одній були.
Ми всі такі здивовані від того були, що й не передати словами, бо ніколи не очікували, що такі рідні люди з гарними відносинами так можуть зіпсувати їх.
– Ну ось, наша мама після того добре подивилася на все на це і вирішила, що у нас з Дмитром, з моїм старшим братом, так бути не повинно. Я кажу, ну написала і написала, молодець. А вона – ні, ти послухай, що і до чого, виходить, щоб потім питань не було у вас до мене, що щось не справедливо. Загалом, у неї з майна – тільки наша квартира. Я, каже, розділила свою квартиру між вами двома з твоїм братом: тобі, Наталю – одну шосту, а решта Івану! Я мало не сіла від несподіванки і такої неочікуваної новини.
Квартира, в якій все своє життя живе мама моєї подруги, Тамара Петрівна – невеличка двокімнатна квартира в старому панельному будинку на краю столиці, наче нічого особливого.
Район не самий хороший, звісно, ремонт в тій квартирі робили багато років тому.
Але за столичними цінами і таке житло є вельми хорошим, зараз таку квартиру просто так не купиш, багато років потрібно гроші відкладати, а зарплати зараз зовсім малі, ціни в рази підскочили.
На сьогоднішній день квартира належить на дві третини Тамарі Петрівні і на одну третину – самій моїй подрузі Наталці.
Колись давно тато з мамою приватизували квартиру на трьох – на себе і молодшу дочку, особливо не розбираючись в юридичних тонкощах і не заглядаючи в далеке майбутнє, як на той час було, так і зробили, сумували за татом, тому, особливо, більше ні про що не думали, а стали відразу оформляти документи на матір.
Все навколо приватизували, взялися і вони це зробили так само, як і всі люди.
Старший син на той момент давно вже виписався з батьківської оселі та жив зі своєю сім’єю окремо від матері та сестри.
Дмитро, щиро кажучи, взагалі у них молодець, відповідальний чоловік, працьовитий, добре заробляє, гарно стоїть на ногах, самостійно досяг всього, загалом, він гордість їхньої сім’ї, дуже хороша людина.
Брат рідний Наталі їздить на дорогому великому джипі, живе в чотирикімнатній квартирі, старшу свою дочку вчить платно в дорогому університеті, будує квартиру для неї.
Коли не стало батька, діти відмовилися від спадщини на користь своєї матері.
Так і вийшло, що Тамара Петрівна стала власницею двох третин, а у Наталки залишилася лише її частка.
Саме на свої дві третини нещодавно Тамара Петрівна і оформила заповіт у нотаріуса: пів квартири відписала синові, і маленьку часточку дочці – так, що і у Наталі згодом і буде половина.
– А що ти, каже, донечко моя, мовчиш, я несправедливо розділила квартиру, чи що? Все правильно, як на мене! Наталю, адже у тебе вже є велика частина нашої з батьком квартири, а у нас же двоє дітей, квартира має бути обом в однакових частинах! Що тобі не подобається знову?
Треба сказати, у самої Наталі в житті все набагато скромніше, ніж у брата: після розлучення з чоловіком вона живе з сином у орендованій квартирі.
Працює вона, звичайно, і навіть час від часу отримує аліменти, коли колишньому раптом приходить бажання працевлаштуватися, але вони зовсім невеликі, то не такі гарні гроші.
Втім, зазвичай чоловік на роботі працює недовго, так що розраховувати жінці доводиться тільки на себе одну.
Квартиру свою власну вона собі не купила за ці роки, і вже розуміє, що навряд чи коли-небудь купить.
Не ті доходи у неї зараз зовсім.
Головне їй зараз – сина поставити на ноги, адже життя непросте, й так усім складно, а у неї взагалі ситуація непроста.
На Наталі також, останнім часом, лежить і допомога старенькій матері.
Її рідний брат Дмитро, звісно, теж бере участь у цьому, але в основному грошима лише.
Щоденні дзвінки телефонні, капризи, скарги виходять лише на долю дочки, до сина Дмитра, особливо, мама не дзвонить.
Тамара Петрівна, щиро кажучи, людина зовсім непроста, і з віком характер у неї стає все важчим.
Що вже там гріха таїти, Наталя, звичайно, думала про спадщину серйозно, розраховувала, що ділити вони з братом будуть материнську долю навпіл, тільки такий поділ жінка вважає справедливим.
І на дві третини від двокімнатної квартири вона згодом купить собі однокімнатну, в якій зможе жити на старості років, не бідуючи зовсім, буде і їй і дитині хороше майбутнє.
А можливо, і як-небудь викупить у брата його третину, тоді взагалі краса – їм залишиться хороша квартира.
Брат досить добре і так живе, можливо, з ним можна буде домовитися на невеликі гроші або хоча б на розстрочку платежу, Дмитро ж має зрозуміти усю складність ситуації і допомогти своїй єдиній рідній сестрі.
Що робити з половиною двокімнатної квартири, яка залишиться їй після батьків, Наталя зараз навіть й подумати не може.
Викупити у брата вона її не зможе тепер точно, адже це половина квартири, купити щось нормальне для житла теж тепер не вийде у неї.
Наталя вважає, що такий поділ не справедливий і вже зараз хоче сказати мамі про це.
Моя подруга дуже засмучена, не знає тепер, як буде у неї влаштоване житті.
А я задумалася, бо й сама не знаю, чи вірно її мама зробила.
Фото ілюстративне.