А я вважаю, що дуже велику справу зробила минулого тижня! – поділилася якось зі мною подруга Віра, вона вже на пенсії зараз. – Дійшла все-таки до нотаріуса, оформила врешті заповіт. Ось! І синам сказала про це, обом. Нехай знають, що є вже документ і все готово у мене. Ні, ну я, звичайно, ще сподіваюся жити довго дуже ще, мені всього 66 років. Але поки я в своєму розумі, подумала, що потрібно привести справи в порядок, як всі розумні люди роблять саме так.
– Ну і правильно! Навпіл все поділила, так? Між двома синами, адже в тебе двоє дітей? – запитала подругу я.
– Ні, звичайно. Навпіл б вони і без заповіту поділили. А я ось саме хочу, щоб більша частина майна дісталася молодшому синові та його сім’ї! Тому що старший не заслужив нічого у мене зовсім! Нехай скаже за це спасибі своїй дружині. Я, особливо, й не дуже хочу щось їм залишати тепер.
У Віри двоє дорослих дітей – сини тридцяти дев’яти та тридцяти трьох років.
Обидва брати живуть окремо від матері, одружені, у старшого вже є двоє школярів, молодший з дружиною теж з дня на день чекають на народження другої дитини. Обидва сини працюють і платять кредит за житло. І навіть дружин у обох братів звуть однаково – Наталі.
Але от невдача: якщо з «старшою» Наталею Віра мало не подружки, зі старшою стосунки не складаються з самого початку.
– Це мій сум, все життя думаю і зрозуміти не можу, в чому я перед дружиною старшого свого сина завинила? – жалілася мені якось Віра. – Начебто я нічим ніколи її не ображала, навпаки. Але мені з самого початку ясно дали зрозуміти, що моїй присутності не раді! Перші роки приготую щось, несу їм, пригостити. «Ой, ми таке не їмо, це нам не до смаку!» хоча колись мій син дуже любив такі страви. У журналі статтю знайду, несу показати: «Ой, ми таке не читаємо!». Передачу по телевізору захочу обговорити: «Ми таке не дивимося!».
– Так, є такі принцеси, до яких підхід ніколи знайти не можна, – бувають такі люди, яким ти просто, можливо, не цікавий і все.
– Саме так воно і є – принцеса. Все з таким гонором, все – задерши носа! Подарунок недешевий подарувала їй на день народження якось, пам’ятаю, в перший рік після весілля. Гарну сукню на літо, легку, саме те на кожен день, і недешеву, між іншим! У магазині купувала. Через кілька днів йду повз їхній будинок, дивлюся, на сміттєвому баку щось знайоме висить. Підходжу – очам повірити не могла. Подарована мною сукня, яку я купила, за досить не малі гроші, виходить. Ну ось і як після такого? Захочеться щось робити ще?
– Нічого собі! А ти не запитала у неї потім, що за справи? Чому твоя невістка сукню ту викинула?
– А навіщо щось питати? Все і так зрозуміло, подарунки мої не потрібні. Онуків мені теж не давали принципово. Раптом не тим нагодую, не так скажу щось, все правильне виховання зіпсую, вона постійно мені дорікає, що я роблю все не так! Дивно, як це я своїх двох синів сама виростила, ще досить таки хорошими людьми, не зіпсувала їх нічим? І чоловік її нормальною людиною виріс, виявляється, ним вона задоволена, хоча я його виховувала, до речі. Правда, не для мене. Після його одруження, як стіна між мною і старшим сином. І цю стіну звуть Наталя. Син як ніби соромиться мене. Зате з тещею носиться, всі вихідні, свята – у них, онуки тільки ту бабусю знають. Ой, та що вже тепер, багато можна говорити, все життя ж не перекажеш! Сумно мені від того. Але що вдієш?
Коли одружився другий син, Віра, навчена непростим досвідом, поставилася до його дружини досить прохолодно. Однак “молодша” її невістка Наталя швидко розтопила льодок недовіри з боку матері свого чоловіка, вона виявилася зовсім іншою людиною, як на диво.
– Така мила, усміхнена, товариська! Завжди розповість все, в гості покличе. Я її навчила наші фірмові котлети робити, так у неї так виходить – краще, ніж у мене! Вона взагалі молодець, господиня виняткова. В будинку у неї завжди такий гарний скрізь порядок, чистота, навіть зараз, коли вона вже при надії! Завжди цікавиться здоров’ям, запитує, чим допомогти. Коли у сина день народження, завжди з ранку мені дзвонить Наталочка моя і вітає з іменинником! Спасибі вам, каже, Віро Андріївно, за сина, такого гарного чоловіка виховали! Так приємно, просто не передати чути такі слова від дружини свого сина!
– І діти від молодшого сина вам ближче, мабуть?
– Ну звичайно! А зараз ще Наталочка онучку мені народить, ось! Я завжди про дівчинку мріяла, а то кругом – одні хлопці у нас. Я вже купила внучці на народження сережки з діамантами! Ну не відразу носити, звичайно, а коли підросте. Дай Бог, все добре буде у них! А я, звичайно, ІНаталочці допомагати буду на перших порах, та й потім теж.
А недавно я зустріла Наталю – старшу невістку своєї подруги і вона теж мені стала скаржитися просто.
– Ось так ось, мати мого чоловіка здивувала нас дуже, поставила перед фактом! – сумно розповідає Наталя, старша невістка Віри. – Оформила заповіт, все відписала молодшому синові. Сумно, але нічого нового. Так все життя: брату все, а нам нічого. Він у неї улюбленець, так було завжди, вона постійно більше горнулася до нього. І діти його бабусі ближче будуть завжди, ніж наші. Їм і подарунки дарують цінні: золото, діаманти.
– Можливо, та невістка просто змогла знайти до матері свого чоловіка підхід, вибудувати нормальні відносини, подружилася з нею, спілкується добре? – нерішуче ск5азала я у відповідь.
– Так, Наталя-маленька у нас, звичайно, молодець: вона дуже хитра жінка. І посміхнеться вчасно, і погодиться зайвий раз зі свекрухою для годиться, і посміятися в унісон, я так не вмію. Зате вона геть ще не народила, а подарунок вже чекає. А мені за все життя мати чоловіка одну-єдину сукню подарувала, вона така негарна була, зовсім мені не підійшла, не за розміром, висіла, як на швабрі. Я й викинула її, адже носити все одно не буду, а комусь подарувати – не гарно якось вийде, чужа людина буде носити мій подарунок – свекруха образиться на мене ще. Що тоді скаже мати мого чоловіка, коли побачить, що хтось чужий носить ту сукню.
– Це ту сукню, яку ти викинула на смітник?
– О. Вона і вам вже розповіла, так? Вона всім цю історію розповідає, ха-ха. Викинула, так, так на неї навіть ніхто й не глянув, вона там ще тиждень висіла, ніхто й не забирав, така гарна сукня та, хоча там всі беруть без розбору, що лежить. А це чудо дизайну висіло на ящику ще дуже довго, поки вона його не побачила. Тепер нагадує мені цю сукню, так багато років відтоді вже минуло, а вона все забути ніяк не може! Так мені і не треба нічого від неї. У мене свої батьки є, які мене шкодують і дарують подарунки. Просто за чоловіка прикро. Він щиро не може зрозуміти, за що мати з ним так. Чим він гірший за брата?
Я не знала, що й відповісти Наталі. Що тут можна порадити?
Фото ілюстративне.
