Є у мене одна родичка, звати її Катерина.
У Катерини дійсно все досить таки непогано зараз в житті складається, як не крути – має вона аж три квартири. хоча в це повірити важко, на перший погляд.
В одній з цих квартир вони живуть з дітьми, дві інші квартири здають в оренду.
Причому, одна з тих, що здаються в оренду за чималу плату – в центрі столиці, тому приносить досить непоганий дохід, я б навіть сказала – хороший, тим паче, як на сьогоднішній день.
До того ж сама Катерина отримує хороші ще й аліменти на двох дітей, які платить колишній чоловік і працює сама за не зовсім погані гроші, враховуючи реалії сьогодення.
І, хоча зарплата у неї вже й не така, щоб аж невелика, та ще й зменшується за рахунок того, що вона часто бере відпустку за свій рахунок, щоб сидіти з дітьми, коли вони недужають.
В цілому на трьох осіб дохід за все це виходить вельми хороший, навіть за мірками звичайної родини.
В наші важкі часи люди ще й цього не мають.
Але усі подробиці про додаткові доходи Катерини, насправді, мало хто знає.
З боку виглядає все так, ніби моя знайома – нещаслива самотня жінка, якій не позаздриш ніколи ні в чому: рано залишилася без обох батьків (власне, саме звідси і квартири, отримані в спадщину), сама ростить двох своїх дітей, на колишнього чоловіка надії немає зовсім ніякої, і за спиною нікого – ні братів-сестер, ні інших родичів немає.
Одна вона на світі зовсім, нікому допомогти і підтримати її зі сторони.
Сподіватися їй зовсім нема на кого, ніхто не підтримає і не порадить нічого.
І веде Катерина себе саме, як людина, вкрай обмежена у фінансах, наче їй постійно не вистачає на життя і в кишені у неї всього одна сотня гривень.
Це дійсно так сприймається оточуючими, наче вона останній кусень хліба доїдає, живе за останню копійку.
Подруга купує одяг найпростіший і найдешевший, ходить в перукарню економ-класу, і навіть в ресторані жодного разу не була – дорого для неї це, так прямо усім щоразу про це говорить.
Колишні однокурсники нещодавно збиралися в кафе на ювілей випуску – Катерина не пішла, відмовилася категорично.
Колеги скидалися, відзначали професійне свято – вона відмовилася, не має за що йти.
Син приніс фотографію класу додому, адже всі діти брали її – Катерина веліла віднести це фото назад, бо за нього потрібно платити гроші, а вона їх шкодує, адже економить на всьому.
У дочки в тому році в садочку випускний буде – ранок, чаювання, аніматори, подарунки.
Батьківський комітет збирає гроші на святкування, але родичка моя здавати гроші не буде.
– Ось ще, випускний в садочку, придумають теж! Чи потрубен він в такому віці, витрати ці, – сердиться не розуміючи вона. – Кому це потрібно? Дитині, чи що? Моїй дитині – не потрібно точно, вона ще мала, нічого не розуміє!
700 гривень треба здати на це все, сукню купити, ще й в такі важкі часи для нашої країни. Зовсім вже нерозумна сума для малої дитини, дорого і все. Та й потім ще сукню дорогу на один раз, туфлі до неї, колготки потрібно купити. Я їм що, друкую гроші, чи що? Обійдемося без випускного дня, і так згодиться.
При цьому всьому Катерина накопичила вже таку, як це модно зараз називати, “подушку”, що вона вже швидше нагадує не подушку, а перину.
На чорний день відкладено у неї вже й досить, давно вже можна б заспокоїтися і жити, отримуючи від життя лише щастя та радість.
Ну хоча б в кіно сходити з дітьми або в кафе-морозиво.
І вона вже було занесе руку над своїми засіками, щоб витягнути звідти трохи, але подумає і скасовує рішення.
Невідомо, як воно далі складеться.
А раптом квартирантів не буде. А раптом з роботи звільнять. А раптом татко поїде на ПМЖ за кордон, і аліментів не взяти з нього тоді, адже він в такому випадку ні копійки не дасть. Або ще щось станеться.
Близькі – колеги, сусіди, подруги, усі знайомі та близькі – знають, що Катерина сама на копійчану зарплату ростить двох малих дітей.
Багато людей їй дійсно співчувають і всяко намагаються допомогти – хто пиріжки принесе і почастує її, ще й з собою дасть, хто старі, але ще хороші дитячі чобітки подарує, хто на пікнік покличе відпочити – мовляв, ми м’ясо купили, шашлики смачні будемо смажити, приїжджай зі своїми дітьми, і нічого не купуй, не думай, все у нас вже є!
І Катерина все це бере з такою великою радістю, що й словами не передати і приймає, хоча часто прекрасно знає, що самі її “помічники”, на відміну від неї, часто реально сидять без жодної копійки, сплачують немалі кредити і не мають ніякого додаткового доходу, часто вони виявляються біднішими за неї і від себе забираючи їй щось приносять.
Інший раз моїй родичці і не хочеться брати для своєї дитини поношені черевики, але відмовитися незручно вже якось.
Всі допомагають їй від душі, як тільки можуть.
Адже люди пропонують від щирого серця, допомогти хочуть, і задирати перед ними ніс якось навіть негарно.
“Візьму я тоді цю річ, а вдома потім викину!” – вирішує частенько Катерина.
Але вдома, розглянувши та помірявши річ на дитину, раптом вирішує – а нехай полежать, пити-їсти не просять, в цьому році ще більші, а на наступний сезон – будуть в самий раз. Викинути ніколи не пізно, аби не образилися люди. Стануть в нагоді.
– Якось негарно все це виглядає, ти не думаєш так? – якось я сказала Катерині, довго думаючи про це заздалегідь. – І перед своїми дітьми, які носять чужі старенькі речі, незручно, та й перед людьми, які тебе шкодують і щиро намагаються підтримати тебе.
Катерина останнім часом і сама вже шкодує, що ауру собі та дітям таку зробила, бідні діти самотньої мами.
Шкода дітей. І так-то без батька ростуть, так ще й постійно під словами “ми не можемо собі цього дозволити”.
Одна справа, коли це дійсно так і в людини на життя грошей навіть не вистачає.
І зовсім інша справа, коли це кілька перебільшено.
До того ж діти коли-небудь виростуть і збагнуть, що мама, взагалі-то, не бідувала вже так все життя, аж занадто.
Гроші ж ніби були.
І може бути, будуть образи – за чужі стоптані чоботи і пропущені випускні і відсутність фотографій, та й згадка залишиться на все життя їм про таке важке дитинство, коли мама складала гроші на купу, а вони ходили в чужих старих речах.
Та й самій, чого вже там, хочеться пожити хоч трохи в радість для себе.
Адже молода ще, що не бабуся, щоб речі доношувати і доживати віку.
Вражень хочеться, подорожей, красивого одягу, радості. Але все коштує грошей. Які є взагалі-то і є у Катерини. Але невідомо, чи будуть завтра.
– Ну нічого! – заспокоює себе зараз Катерина сама. – Скоро в мене буде відпустка, поїдемо з дітьми відпочинемо до води десь за кордон. Собі з дітьми. Вперше ми за кордон з ними поїдемо. У хороший готель. Так, щоб відпочити і вражень набратися хороших. На екскурсії поїздити, в кафешках посидіти, щоб було що згадати. Зрештою, один раз живемо.
Втім, швидше за все мрії залишаться мріями навіть з часом, у Катерини так завжди виходить.
І у відпустку Катерина, швидше за все, поїде з дітьми до своєї давньої подруги, яка люб’язно запропонувала їй погостювати в неї декілька днів.
В селі нічого немає, крім маленького магазинчика, про розваги для діток годі й говорити, лише стара гойдалка і купа піску.
Зате безкоштовно і подихають свіжим повітрям.
Мені шкода свою родичку, але й сердита на неї, я не розумію її зовсім.
Ну як так можна жити, хіба це правильно?
Як можна, маючи чималі гроші, постійно робити з себе таку бідну та нещасливу людину, яка їсть останній кусень хліба, ще й дітей до цього згадувати?
Добре сама, але ж дітей пошкодувала б.
Ну хіба це нормальне життя?
Фото ілюстративне.